Нещодавно я народила другу дитину. Біля пологового на нас з малюком чекали родичі. Важко не звернути увагу на радісні натхненні обличчя бабусь та дідусів. Всі розсипались привітаннями та потішними побажаннями.

Але я не могла ні про що думати, крім того, що зараз повернусь у маленьку однокімнатну квартиру і буду там тіснитись з чоловіком та двома дітьми. У той час, як мої батько та брат мають кожен окремо житло. А батьки чоловіка мешкають двоє у великій трикімнатній квартирі.

Крім того, светри мають будинок у сусідньому селі. Там велике подвір’я, чудовий сад і земельна ділянка під город. Старі інколи там живуть, бо ніяк не можуть визначитися, де їм осісти: у місті чи селі. Ми просили їх обмінятись квартирами, але вони завжди уникають цієї теми.

Та якогось разу, свекруха таки відповіла на наше прохання:

– Розумієте, діти, ми вже не молоді, хочемо пожити у власне задоволення. Інколи, як набриднемо одне одному, то сидимо кожен у своїй кімнаті. А третя для гостей. Завжди треба бути готовим, вони у нас люблять залишатись.

Невже вона не розуміє, що більша житлова площа для нас не забаганка, а необхідність. До того ж у нас в домі з’явилось немовля.

Мій батько нічим не кращий. Він розміняв свою квартиру. Сам живе однокімнатній, а братові дав двокімнатну. Щоб ви розуміли, мій брат холостяк і одружуватись не планує. Мабуть, добре йому спиться одному у двокімнатному помешканні.

І, от я дивлюсь на цих радісних родичів, намагаюсь посміхатись у відповідь, але усвідомлюю наскільки все несправедливо.

КІНЕЦЬ.