Роботу цілого нашого колективу Наталя привласнила собі коханій. Газету того дня роздрукували, можна сказати, в її честь. Мені так неприємно стало.

Я хотіла все з нею вияснити, але не хотілось робити “бурі”, бо зібрані гроші, звісно ж, пішли нашим хлопцям захисникам. На даний час допомога і підтримка потрібна їм. Але я все ж таки свою думку подрузі висловлю. Так ніхто не робить. Мене в цьому Вертепі ніби й не було, а насправді, його б не було – без моєї ідеї!

Як можна легко присвоїти собі чужу славу, і працю іншого видати за свою роботу. Та чи така фальшива історія матиме продовження? Над цим я роздумую вже не один тиждень.

З Наталкою ми однокурсниці, разом вчилися в театральному училищі, і навіть завдяки мені, Наталя познайомилась зі своїм чоловіком і залишилась жити у нашому селі.

Наталя завжди показувала свій лідерський характер, вона завжди за буть-яку ціну мала бути всюди першою і слава для неї мала не аби яке значення. Та доля склалась трохи по іншому у подруги. З творчою освітою Наталя пішла трохи у іншу стихію. Відкрила затишне кафе і стала бізнес вумен.

Я влаштувалась на роботу, в сільський клуб. Тепер моє життя – сцена. Займаюсь організацією різних свят. Навчаю молодь трохи культурно-творчого життя.

Роботу я свою дуже люблю і дуже творчо завжди до всього підходжу. Та цього року я захотіла якогось не звичного для наших односельчан дійства. Оскільки на даний час в країні не прості часи і люди трохи занепали духом, я вирішила трохи піднести нас на дусі і організувала виставу з дорослими акторами.

Скажу вам відверто було нелегко вмовити звичайну дорослу людину бути актором, зіграти роль і найбільше чого всі так бояться, це вихід на сцену, коли повна зала глядачів. А в нас саме так і було. Бо ми зірвали аншлаг і нас почали кликати у різні села, адже про наш вертеп говорили всі.

Я тоді розуміла, що самій мені не впоратись і попросила Наталку про допомогу. Подруга з радістю погодилась і ми в двох обговорювали наші сценки. Самі вдосконалювали і придумували костюми. До багато чого долучались і самі актори. А коштами то скидались усі.

Та яким було розчарування, коли після всього, мені одна з наших учасниць принесла газету. В якій чорним по білому було написано, що моя подруга здійснила давню свою мрію і організувала дійство за участі дорослих акторів.

Як вона там гарно описувала, що вона сама підбирала сценарій і костюми це її фантазія. А ще найбільше мене вразило, що моя подруга навіть складання сценарію собі привласнила.

Мною деякий час керувала лють і я навіть мала такі плани піти в газету і написати правдиву історію створення цього вертепу.

Та ми зібрали чимало коштів, які передали на закупівлю необхідних речей для наших хлопців, і якось не хотілось пускати чорну пляму на історію, яка пов’язана з прославлянням Бога.

Тепер вже Наталку мені і подругою важко називати. Ми просто з нею знайомі люди, у нас різні дороги. Наталка постійно прагне слави і похвали. А я радію тому, що несу людям користь і привчаю молодь і дорослих до культури нашого краю.

А ви б промовчали, як я? Чи краще вияснити цю ситуацію, щоб на майбутнє Наталка про таке і не подумала?

Джерело