У Зіни почалася так звана чорна смуга. Щоб вона не робила, все йшло не так. Апогеєм всього стало те, що її чоловік пішов з дому.

Робочий день Зіни якраз добігав кінця, коли до неї на роботу прибігла її старша дочка – Галинка.

– Мамо, там тато речі збирає. Зібрався з дому йти, – схвильовано сказала Галинка.

Зіна подивилася на дочку і подумала, що та, мабуть, щось не так зрозуміла.

– Ти чого це дочко? Ти, мабуть, плутаєш, щось? Тато мабуть на рибалку зібрався чи в ліс з мужиками.

– Ні, мамо. Він так і сказав. Все каже, йду від вашої мами. Не можу, каже, більше з нею жити, – розповіла Галинка, – Мамо, мамо. А тато куди зібрався?

– Та хто ж його знає доча! Ось зараз прийдемо додому та дізнаємося.

Ледве дочекавшись закінчення робочого дня Зіна поспішила додому.

Галинку вона відправила до дитячого садка за молодшим братом.

Вдома вона застала Василя, який сидів на старовинній валізі.

– Де він цю валізу то відрив, позорище яке! – подумала Зіна.

Вона стала навпроти Василя і запитала:

– Ну розповідай. Куди це ти зібрався?

Василь сидів опустивши голову і мовчав, але через деякий час його ніби прорвало:

– Іду я Зіна. Зовсім йду. Розумієш Зіна, втомився я. Від тебе втомився. Адже з тобою навіть поговорити нема про що. Адже в тебе, що не розмова то про дітей, а якщо не про дітей так про роботу, а якщо не про роботу так про город. А я може хочу, просто до душі поговорити. Наприклад про картину яку, чи про книгу. А в тебе завжди одна розмова, скільки капусти треба наготувати щоб на всю зиму вистачило борщі варити.

Зіна дивилася на Василя і дивувалася. Це коли ж у ньому така тонка вдача відкрилася! Естет сільський!

Вона підозрювала, що ця сама натура відкрилася у Василя після відвідин міської бібліотеки. В яку він останнім часом прямо зачастив. І виною цього чарівного перевтілення, швидше за все, була бібліотекарка Оля, яку Василь до речі дуже нахвалював. Копатись у всьому цьому Зіні не хотілося. Було якось гидко і дуже прикро. Навіть не за себе, а за дітей.

– Ти ось що Вася. Хочеш іти, то йди, але знай. Назад тобі дороги не буде, – сказала Зіна.

Василь наче тільки й чекав на це. Він схопив свою валізу і поспішив до дверей.

Біля порога він обернувся:

– Ти це Зіна, образи на мене не тримай і дітям передай, що я до них приїжджатиму. Часто.

– Не треба Вася часто. Ніколи нам буде, капуста вона сама себе не заготує.

– Еххх, Зіна!

Васька махнув рукою і вийшов із дому.

Зіна подивилася у вікно кухні, звідки було видно все їхнє подвір’я.

Василь біг до хвіртки, тягнучи за собою свою безглузду валізу.

Зіна підійшла до дзеркала і подивилась у нього. З дзеркала на неї дивилася втомлена, замучена жінка.

– Так Зіна, виглядаєш ти не ахті, – сказала Зіна своєму відображенню, – Від такої не тільки чоловік, собаки скоро втечуть.

Зіна порилась у своїх запасах і знайшла в них давним-давно куплену пляшку вина. Зіна купувала її для якогось свята, але так і не дістала. Тепер ця пляшка нарешті дочекалася своєї зоряної години.

Вона дочекалася повернення дітей і разом із ними пішла до хресної свого молодшого сина-Лізи.

З Лізою вони були найкращими подругами і завжди ділилися одне з одним усім, що в них наболіло.

Увечері уклавши дітей спати Ліза та Зіна усамітнилися на веранді.

Зіна нарешті спромоглася виплакатися і повністю відкрити свою душу подрузі. Після цього в неї на душі стало набагато спокійніше. Тепер Зіна знала, у неї все буде добре.

Вранці на роботу йшла зовсім інша Зіна, вона була спокійна та впевнена у завтрашньому дні.

Звичайно біль від зради нікуди не подівся, але вже й не точив Зіну зсередини немов черв’як.

Минуло кілька місяців, і Зіна з дітьми звикли жити без Василя. Дочка про батька-зрадника навіть згадувати не хотіла, а син звичайно згадував його і спочатку сильно нудьгував, але потім став згадувати про батька все рідше і рідше.

А батько взагалі, здавалося, про них забув. Принаймні за цей час він не раз так і не з’явився.

Однак через деякий час Зіна з подивом побачила його на порозі.

– Ну, привіт, Зіна, – сказав Вася.

– Привіт Васю, – відповіла Зіна, – Яким вітром?

– Знаєш Зіна, я подумав і вирішив, що нам треба знову жити разом. Адже діти в нас і взагалі, – Васька замовк, а через деякий час продовжив, – Нерозумно це все Зіна. Я ось навіть за борщем твоїм скучив. Ну і за тобою звісно.

– Серйозно?

Зіна подивилася на Василя, потім підійшла до нього і взяла за ручку ту саму горезвісну валізу. Відчинивши двері, вона з тріском викинула його на вулицю.

– Ти чого це? – ошелешено запитав Василь.

– А ти знаєш Вася, моя тонка натура не може бачити цю валізу у себе вдома, – сказала Зіна усміхнувшись, – І тебе до речі Вася, вона теж бачити не може.

З цими словами Зіна підійшла до Василя і виштовхнула його за чемоданом:

– Ти йди Вася, йди – сказала вона, – А то вона, моя натура, знаєш яка! Тонка, тонка, а потім як погладшає! Та як дасть тобі сковорідкою для швидкості! Ось така вона моя натура Вася, непередбачувана!

Зіна виштовхала Василя і зачинила двері на засув.

– І взагалі, – сказала вона йому слідом, – Ми капусту на тебе не заготовляли.

Потім Зіна підійшла до дзеркала.

На відміну від минулого разу зараз віддзеркалення в дзеркалі її цілком влаштувало. Вона поправила волосся і як ні в чому не бувало пішла готувати обід.

На який у неї, до речі, сьогодні був її знаменитий борщ.