— Ти як хочеш, Наталю, але я прийду до тебе у гості. Досить нам уже ховатися, адже ми не діти, — сказав Павло. Я спочатку злякалася, бо знала, що дочка мене в цьому не підтримає. А потім сказала: — Ну, приходь як кум, чому б і ні? Тетяна моя тебе знає.

— Ні, не як кум.

Я прийду до вас на Різдво, і ти нарешті розкажеш дочці та зятю про нас. Тобі 55 років, мені 56. Що ми приховуємо? Павло був настільки рішуче налаштований, що я зрозуміла: момент настав. Настав час приймати рішення — чи так, чи ніяк.

— Добре, приходь, — сказала я Павлу, а сама думала, як пояснити своїй дочці, що ми з кумом зійшлися. Хоча вона знає Павла, але ніколи не підтримає мене.

Я давно вдова, чоловіка, на жаль, не стало зарано. Ми з дочкою все робили самі. Але нам часто допомагав мій кум Павло – я хрещена його сина.

Раніше ми дружили родинами. Павло завжди допомагав мені по-дружньому, ніколи не відмовляв. Його дружина, моя кума Світлана, знала про це та не мала нічого проти.

Коли дочка підросла, я почала їздити до Польщі на заробітки. Робота була сезонною – трохи там, трохи тут. Так я й заробляла. Поки мене не було вдома, померла дружина Павла, і він залишився сам. Я повернулася з Польщі, почала будувати будинок.

Павло допомагав мені у всьому: від фундаменту до даху. І грошей за свою працю ніколи не брав. Якось він зізнався, що я йому подобаюся. Сказав, що не проти провести зі мною решту життя. Я спершу подумала, що він жартує, але потім зрозуміла, що це серйозно. Задумалася і усвідомила, що в цьому нічого поганого. Так ми почали таємно зустрічатись.

Минув рік і Павло наполягав, що нам треба жити разом. А мені було страшно – я не знала, як відреагує дочка. І ще одна проблема: де жити?

Павло був не проти, щоб я переїхала до нього, але його будинок менший за мій. До того ж, він жив не один — з ним були син і невістка. Але я вирішила, що буде, як буде, і Павло прийшов.

Спочатку дочка нічого незвичайного не помітила – вона добре знала Павла і бачила, як він допомагав, коли ми зводили будинок. Я накрила святковий стіл, приготувала багато смачних страв.

Ми говорили про життя, колядували. А потім я знайшла зручний момент і зізналася дочці та зятю, що у нас з Павлом стосунки і ми хочемо жити разом. Тетяна зблідла і одразу встала з-за столу.

Зять теж відклав вилку і вийшов надвір. Дочка повернулася, але до кінця вечора не розмовляла з нами. Коли Павло пішов, вона почала мене вичитувати.

— Мамо, зазирни у свій паспорт! У твоєму віці ніхто під вінець не йде, – заявила Тетяна.

— Дочко, ми з Павлом ще не старі. Ми також хочемо бути щасливими. У чому проблема?

— У тому, що ви приведете дядька Павла на все готове, — сказав зять. Я сіла. Це він, котрий не зробив нічого для цього будинку, каже, що Павло, який допомагав його будувати, приходить на все готове?

— Мамо, якщо тобі хочеться заміж — виходь, але тоді живи у Павла, — запропонувала дочка.

Мені ця ідея не подобається. Чому я повинна жити у чужому будинку з чужою невісткою, коли я маю свій дім? Я дуже засмучена. Хіба я думала, що дочка, якій я дала все, стане на шляху мого щастя? Я розгублена і не знаю, що мені робити. Щоб ви мені порадили?

КІНЕЦЬ.