Ми з Гришею одружилися рік тому. До весілля зустрічалися всього нічого, до пуття і впізнати один одного не встигли. Але я дуже сильно закохалася в нього, як і він у мене.

Перші місяці після весілля ми прямо отримували задоволення від свого нового статусу. Я сподівалася, що така легкість у нас у стосунках триватиме якнайдовше. Але не тут було.

Нещодавно я зустрічалася із подружками. Звичайно, мова зайшла про наших чоловіків. Одна із подруг стала активно нахвалювати свого чоловіка.

– Ой, я навіть і не вірю, що я вже одружена! Таке відчуття, що у нас цукерково-букетний період досі не скінчився. Мені Сашко щонайменше раз на тиждень квіти дарує. Ну і про подарунки всякі, звичайно, не забуває, – поділилася з нами вона.

І тут я задумалася – а коли Грицько мені востаннє щось дарував? Згадала – кільце, коли пропозицію вийти за нього заміж робив! Але це було само собою зрозуміле. А значить, подарунком, не вважалося.

Поки їхала додому із зустрічі з подругами, так себе накрутила, що вирішила порушити цю тему з чоловіком.

– Коханий, а у нас що, цукерково-букетний період уже закінчився? Я за останні кілька місяців жодного сюрпризу від тебе не отримала? Що, одружився та заспокоївся? – усміхнулася я.

– Ну, а що ти думала? В усіх так. Спочатку квіти та подарунки, після весілля – інші пріоритети. Нам би і квартиру купити, і машину мені оновити, та й на дітей уже потихеньку відкладати треба, як ні в чому не було відповів Грицько.

– Та ні, не у всіх так, як виявилося, – відповіла я, але не стала пиляти його далі.

Ще кілька днів я була на легкій образі, але потім перестала з цього приводу паритися. Не з тих дівчат, що подарунки випрошують. Якщо чоловік вважає за потрібне дарувати презенти тепер тільки у свята – ну що ж, так тому й бути.

Але ще згодом у мене з’явився новий привід для занепокоєння. Це мати мого чоловіка. Коли ми тільки познайомилися, вона здалася мені просто казковою жінкою. Постійно мене залицялася і примовляла, як її сину пощастило з дружиною, а їй – з невісткою.

Але така ситуація трималася недовго. Вже після того, як ми одружилися, ця жінка, мабуть, зрозуміла, що втратила свого синочка. От і зі спілкуванням зі мною почала показувати зуби, так би мовити.

То робила вічні зауваження щодо мого зовнішнього вигляду – їй, бачите, подобається довге волосся у дівчат, а я носила коротку стрижку. То вона висловлювала думку, що нам не слід купувати квартиру – адже ціни зараз захмарні, треба перечекати. То взагалі заявлялася до нас у гості без попередження, чого я дуже не люблю.

– А коли ти поговориш з мамою та обговориш її поведінку? – починала пиляти чоловіка з нового приводу я.

– Ксюш, ну це ж мама. Вона старша, їй видніше. Не думаєш же ти, що вона нам зла хоче? – наївно питав мене чоловік.

– Що ж. Від’єднанням від маминих грудей тут і не пахне. Тобі скільки років, Гріш? – Дивувалася я.

Такі розмови з кожним днем ​​велися у нас дедалі частіше. Чоловік не хотів щось змінювати і суперечити матері. Тому щодня я вислуховувала все більше її непотрібних рекомендацій і відчувала на собі тиск.

Звичайно, це не могло не відбиватися на моєму настрої. З кожним днем ​​я відчувала, що шлюб – не така вже й безхмарна історія. Якось усе ставало надто складно. А вишнею на торті став той факт, що Грицька скоротили з роботи.

Я постаралася поставитися до цього з розумінням та підтримати його. Я ж дружина! Але сам Гриць впав у якусь депресію та зовсім розклеївся. Щодня скаржився на те, що хороших місць не так багато. І ось уже три тижні він намагається знайти нову роботу.

Я не хочу розлучатися з чоловіком. Але зрозуміла, що треба робити активні дії. Дуже багато накопичилося. Я задумалася, а що, коли легенько його налякати розлученням? Напевно, це його підбадьорить по всіх фронтах.

– Нам треба поговорити. Ти приділяєш мені набагато менше уваги після весілля, зовсім не балуєш мене. Від мами своєї та її загонів зовсім мене не захищаєш. А тепер ще й робота. Я намагаюся тобі допомагати, але ти ніби не хочеш цієї допомоги. Коротше кажучи, якщо все так і продовжуватиметься, нам краще розлучитися, – висловилася я.

– Роби, що хочеш, – сказав Грицько сумним голосом.

Я вже другий день не можу відійти від того, що сталося! Чекала будь-якої реакції на слова про розлучення – шок, страх, навіть скандал. Але ж не повна байдужість!

Я не хочу розлучатися і сподіваюся, що у нас чорна смуга пройде, і все налагодиться. Але той факт, що перспектива нашого розлучення його зовсім не лякає, мене дуже засмучує.

КІНЕЦЬ.