Знову Миколі матінка його наснилася. Тільки цього разу вона не мовчала, а сказала дивні слова.

Він одразу навіть і не зрозумів, про що вона, а як зрозумів, то аж душа стрепенулася.

Совість його защеміла… Усвідомлення тієї підлості, в якій він зізнатися собі не хотів, а вона досі таїлася десь, а він гнав її, гнав…

Микола вийшов на ґанок подихати свіжим повітрям. Вже світало. Йому здалося, що чиясь тінь майнула за кущами смородини. Ось знову нижні гілки кущів трохи ворухнулися. Ні, здалося…

-Миколо, ти що там робиш? – дружина злякалися, шукати його пішла.

-Та, Риточко, мама наснилася. І уявляєш, сказала, що пробачення просить. А за що? Не зрозумів нічого. Та ще й каже…

-Миколо, холодно, ходімо в хату, потім все розкажеш. Рано, поспимо ще.

Микола ліг під теплу ковдру. Рита пригорнулася до нього і швидко заснула. А він лежав і згадував…

…Микола останнім був, сьома дитина в сім’ї. Батько важко працював, сім’ю годував.

Через рік, як народився Микола, батько батько зліг та й незабаром його не стало. Микола батько не пам’ятав, йому старший брат Михайло за батька був.

А мама від горя тоді зовсім постаріла…

У хаті у всіх свої справи були, Микола був до курей і кролів приставлений.

Діло нехитре, кролям трави нарвати, курям дати, почистити, яйця зібрати.

Якось на околиці села, де він траву кролям рвав, і в мішок запихав, до Миколи цуценя прив’язалося, чорненьке з білим.

Мама якраз хотіла брати собачку собі. От би цього дозволила б!

Цуценя було товстолапе, смішне. Микола його в сарай приніс, мамі боявся показати, раптом сваритися буде, скаже, що дрібне.

Скаже – нащо нам такий охоронець. Але мама все одно дізналася.

Казала, що в дядька Григорія із сусіднього села цуценята є від вівчарки.

Матері цуценя від неї обіцяли. А цей твій Дейк ніякий пес, яка користь від нього, тільки годувати.

Потім мати Миколу водила цуценят дивитися. Тримісячні, вони справді були, породисті. Микола про вівчарку мріяв, він їх гладив, очі сяяли, а мама стояла, кивала, ось він і вибрав цуценя. Майже породисте.

Додому притяг, бавився з ним, мама раділа. А ввечері він Дейка далеко на велосипеді відвіз, за ​​річку, щоб дорогу не знайшов.

Тільки породистий Вулкан так і не став йому другом, мама його на привʼязь посадила. А про Шарика думати боляче було, соромно. Зрадив він Дейка, проміняв друга. Зрадник.

Незабаром його брат Мишко одружився з міською. Миколку з собою в місто забрав, нехай хлопець навчається.

Середульщі з мамою залишилися, а Микола став міським. До мами часто з братом їздили, але їй помічників і так вистачало. А якось Микола зі школи з друзями йшов, дивиться – мама стоїть, приїхала. У хустці, в пальтечку старенькому, побачила Миколку, пішла до нього, зраділа:

-Сину, ось приїхала подивитися, як ви тут.

А друзі не зрозуміли – хто це? Вони на Мишка, на брата, так і думали, що він його батько. А Микола їх і не зневірював.

Тут Микола матері й засоромився, сказав друзям, що то бабця його з села приїхала. А мама почула, але промовчала. Та й досі за це Миколі соромно. З усіх боків соромно. Начебто й забудеться, а потім як усе це згадає, і знову недобре йому, погано він вчинив…

Рита закрутилася в ліжку.

-Спи, спи… – зашепотів він дружині.

А сам ну ніяк заснути не може! Він знову тихенько підвівся.

Не йде сон після слів її чудесних, що уві сні вона йому сказала, мовляв подарунок йому вона прислала і радий він буде.

Микола знову на повітря вийшов, сів на сходи. І тут раптом він помітив щось у кущах!

Микола підійшов ближче, придивився і аж присів від несподіванки.

Хвостом крутить, чорно біле, мордочка розчулена, немов радий зустрічі після довгої розлуки!

-Дейк! – несподівано вихопилося в Миколи. – Дейк, друже!

Гладить цуценя, обіймає, а те перед ним крутиться, руки лиже, радіє.

Сльози виступили у Миколи. Та що ж це таке, що за нісенітниця? Диво якесь незрозуміле! Звідки пес такий, як дві краплі води схожий на того, що він мав уже років сорок, як тому. Якого він зрадив, за річку відвіз!

А пес голову йому на коліна поклав, а очі розумні, і немов каже:

-Ти навіть і не сумнівайся, адже мама тобі правду сказала. Я і є від неї привіт. І не картай себе, адже я поруч, давай жити далі.

Тепер онуки із ще більшою радістю до діда Миколи та бабусі Рити в гості їздять – у них же ж Дейк, з ним погратися можна. А Микола до матері в село на цвинтар з’їздив, посидів, поплакав, поговорив:

-Дякую, мамо, за все дякую. І ти мене вибач за все, що не так було. Вибач, мамо, вибач…

КІНЕЦЬ.