Рита сиділа в автобусі й задумливо дивилася у вікно.

Вони вже годину стояли в заторі і це дратувало більше, аніж будь-коли.

Все тому, що сьогодні вони з чоловіком Дмитром збиралися в ресторан, і їй ще потрібно було приготуватися.

Але судячи з того, що вона запізнювалася, йти їй довелося б у тому самому костюмі який був одягнений на ній в даний момент…

Роздуми Рити зупинив телефонний дзвінок.

Мигцем глянувши на екран, Рита побачила обличчя матері.

Це було дуже дивно…

Зазвичай, у такий час, мама не дзвонила і це не на жарт схвилювало Риту.

– Алло, мамо. Щось сталося?

– Ох, сталося, Рито…

Рита застигла в очікуванні найгіршого.

– Дідусь? Бабуся? Батько? – запитала вона.

– Ні, доню, з дідусем і татом слава Богу все добре, а от бабуся…

Рита зітхнула.

– Що з бабусею, мамо? Я ж наче недавно з нею розмовляла. Вона була бадьора і весела, як завжди.

– Рито… Коли недавно?

Рита замислилась.

– Ну так, мамо… Недавно… Більше тижня тому. Пробач, мамо! Закрутилася… То що з бабусею?

– Рито… Бабуся заслабла, мабуть, серйозно. Дідусь каже, лежить вона… Рито, їхати до них треба.

– Мамо! Я зараз взагалі не можу! У мене на роботі завал! Ми з Дмитром вже місяць із офісів не вилазимо!

– Рито! Бабуся в тебе одна! Але… Втім, думай сама… Особисто я сьогодні їду! Подивлюся, що й до чого…

– Може її в лікарню відправити, мамо? У хорошу. Ми з Дмитром все оплатимо.

– Рито! Ти чудово знаєш свою бабусю! Вона окрім Степанівни нікому не довіряє і, я повністю впевнена, що ні в яку лікарню вона не поїде!

Рита зітхнула. Що ж – бабусю свою Рита знала чудово.

Та була жінкою впертою і з характером. Якщо вона щось не хотіла, то змусити її було просто неможливо.

– Гаразд, мамо, їдь сьогодні ти, а я спробую завтра з роботи відпроситись і теж приїду. Може вмовимо таки бабусю на лікарню.

– Ой не знаю, Рито… Гаразд, домовились. Приїду туди, подзвоню…

– Чекатиму, мамо. Бувай.

Рита відключила дзвінок і відкинулася на сидіння.

Плани швидко змінювалися, але іншого виходу не було. Бабуся це святе! Якби з нею щось трапилося, Рита собі цього ніколи б не пробачила.

Рита зітхнула, знову взяла телефон і знайшла номер начальника.

Вдома Рита все розповіла чоловікові і Дмитро одразу ж підтримав дружину у її рішенні.

Мало того, він пообіцяв, що вранці з’їздить на роботу, напише заяву на відпустку за свій рахунок і поїде в село разом із Ритою.

Тоді як Рита з Дмитром вирішували, що і як, біля ліжка бабусі Ніни вже метушилася Катерина, мама Рити.

– Катрусю, доню, а Риточка як? Як справи у них із Дмитриком? – слабким голосом спитала баба Ніна.

– Добре, мамо. Та ти ж Риту завтра побачиш! Приїжджають вони з Дмитром! – Катерині вже зателефонувала Рита, тому говорила вона впевнено.

– Ой, як добре! – баба Ніна слабо посміхнулася. – Побачу хоч онучку перед тим, як піти…

– Мамо, не говори так! Тобі ще жити й жити! – Катерина з тривогою подивилася на матір.

– А що не говорити, Катрусю? Так воно і є… Віджила свій вік мати…

Катерина відвернулась і вдала, що шукає щось на журнальному столику. Насправді вона ледве стримувалася, щоб не заплакати, вона вперше бачила свою маму такою безпорадною…

До ранку Катерина залишалася з батьками.

Баба Ніна так само лежала, а дід Микола, батько Катерини, ходив похмурий…

Вранці, в село, приїхали Рита з Дмитром.

Рита переговорила з матір’ю, дізналася про обстановку і тут же пішла до бабусі.

– Риточко! Привіт, онучечко! – баба Ніна радісно посміхнулася. – Приїхала з бабусею попрощатися?

– Бабусю, не говори нісенітниць, – Рита нахилилася і поцілувала бабу Ніну в щоку. – Ти в нас ще ого-го!

Баба Ніна зітхнула.

– Ой, Риточко, яке там ого-го… Немає більше ніякого ого-го. Все, внучко, віджила твоя бабуся… Останні дні доживаю. Ви, Рито, головне дідуся не кидайте… Не стане його без мене, а мені шкода чоловіка… Хай ще поживе.

– Бабусю, – Рита ледь не плакала. – Ну припини! Ми з Дмитриком на цілий тиждень до вас приїхали. Поставимо тебе на ноги!

Баба Ніна сумно усміхнулася.

– Та ні, Риточко. Все. Останні дні я доживаю… Жаль знаєш тільки що? Що не побачу я твоєї дитинки! А як я мріяла, як мріяла… Але видно не доля…

Рита подивилася на бабусю і в пам’яті раптом сплило дитинство.

Безтурботне, щасливе дитинство у цьому самому будинку…

…Мама зазвичай привозила Риту на початку червня і все літо, аж до вересня, Рита була в бабусі з дідусем.

Вона, досі, пам’ятала смак бабусиних сирників із домашньою сметаною та дідусевих смажених карасиків.

Памʼятала подружок і свій перший велосипед, який їй на день народження, подарували дідусь із бабусею.

Ще вона пам’ятала, що шість років тому, на своєму весіллі з Дмитром, вона пообіцяла дідусеві й бабусі, що першому правнукові, чи правнучці ім’я дадуть саме вони.

Виходило, що обіцянку свою вона поки що не дотримала, але сподівалася, що колись обов’язково її дотримає.

Просто зараз вони з Дмитром зовсім не замислювалися про дітей.

Їм була важливіша кар’єра, а зараз і зовсім, у Рити попереду було перспективне відрядження за кордон і втрачати таку можливість Рита не збиралася, але було одне «але»…

Зараз Рита була вагітна!

Вона дізналася про це всього кілька днів тому.

Взагалі-то Рита вважала, що малюк зараз їм зовсім не потрібен і сподівалася, що чоловік її зрозуміє й підтримає.

Звісно, що бабусі Рита про це не розповідала… Та й що там говорити?

Вона і матері нічого говорити не хотіла, бо знала, що всі родичі будуть категорично проти її рішення не залишати дитину.

Рита сподівалася на те, що бабусі, при хорошому догляді, стане краще, але все виявилося зовсім не так.

Бабі Ніні явно ставало гірше…

Степанівна, місцева лікарка, приходила, зітхала, давала бабусі якісь пігулки і йшла, сумно поглядаючи на Риту та інших родичів.

У результаті було вирішено викликати лікаря з міста, але баба Ніна, коли дізналася про це, так гірко плакала, що вони вирішили трохи почекати і поспостерігати за станом старенької.

Рита за цей час змучилася. Вона не знала чим допомогти улюбленій бабусі і від цього їй було недобре й важко на душі.

Через два дні Рита без відома бабусі викликала лікаря.

Той оглянув бабусю і попросив залишити її з ним наодинці.

Вийшов лікар з кімнати через двадцять хвилин, при цьому вигляд він мав дуже задумливий.

– Ну, що я хочу вам сказати, – лікар оглянув схвильованих родичів. – Бабуся втратила стимул до життя! Ось так…

– Це як, лікарю? – Дмитро запитально глянув на лікаря.

– А цього я не знаю. Бо бабусю вашу я бачу вдруге в житті, але вперше я її бачив таким собі живчиком. Зараз картина абсолютно протилежна. Єдине, що я хочу сказати, це те, що моя допомога їй не потрібна. Все залежить тільки від вас та від неї звісно. Захоче бабуся жити – житиме. Не захоче… Ну що ж…

Після слів лікаря стало зрозуміло, що треба щось робити, але що – цього ніхто не знав.

Ще один день всі спостерігали за бабою Ніною і їм навіть здалося, що їй стало краще, але де там.

Увечері, якраз після вечері, бабі Ніні несподівано стало гірше.

Тут же викликали швидку, але через те, що на вулиці йшла злива, швидка явно мала затриматися.

Бабі Ніні, на той час, стало ще гірше.

Рідні вже й не знали, що їм зробити…

– Бабусю, чуєш, бабусю, – Рита підійшла до бабусі і взяла її за руку. – Ну ти чого?

– Все, Риточко, настав мій час, напевно. Ви поруч будьте, діточки. Щоб я вас усіх бачила… Так легше…

Після цих слів, схлипнувши, з кімнати швидко вийшов дід Микола, Катерина заплакала, а Дмитро відвернувся до вікна.

Рита, бачачи все це, несподівано для самої себе, видала:

– Бабусю, ти що це надумала? Вам з дідусем ім’я для правнука вибрати ще треба, а вона он що зібралася!

У кімнаті запала тиша.

– Що ти таке говориш, онучечко? – баба Ніна з цікавістю подивилася на Риту.

Рита зрозуміла, що дороги назад немає.

– Так, бабусю, скоро в тебе буде онук, чи внучка! І зауваж, бабусю… – Рита нахилилася до бабусі і пошепки продовжила: – Ти дізналася про це першою…

Звісно, що Катерина одразу взялася обіймати й цілувати дочку, дід Микола нишком витер сльозу, а Дмитро почав кружляти дружину по кімнаті.

Після цієї звістки бабі Ніні в моменті стало краще.

Бачачи таке, рідні побули в селі ще кілька днів і поїхали у місто, бо на них чекала робота.

Наступного ранку, після від’їзду рідні, дід Микола прокинувся від запаху пирогів.

Нічого не розуміючи він тихенько підвівся з ліжка і пішов на кухню.

Там він застав цікаву картину.

Баба Ніна, весело наспівуючи, ліпила пироги, при цьому жодних ознак того, що вона слаба, помітно не було.

– Оце так! – дід Микола сів на стілець. – Як це ти, Ніно, так швидко одужала?

Баба Ніна хитро посміхнулася.

– Ну, Миколо, ти даєш! Ти що! Все життя зі мною прожив і нічого не зрозумів! Я й не слаба була!

Дід Микола здивувався.

– Це як? – спитав він з округленими від здивування очима.

– Як, як. Дуже просто! Мені ж знайома лікарка, після того як до неї Рита прийшла, одразу зателефонувала. Вона мене ще по Катрусі добре знає. Ось вона мені й повідомила про те, що внучка наша вагітна і що сумнівається вона, залишати малюка, чи ні. От і думай, діду, що робити? Довелося «заслабнути».

– А лікар? Ну той, що з міста приїжджав?

– А що лікар? – баба Ніна усміхнулася. – Я йому все як є розповіла, він мене й зрозумів. У нього виявляється, теж онука багато працює, а про онуків зовсім не думає. Як йому мене не зрозуміти було?

Дід Микола здивовано глянув на дружину. Він і не підозрював, що його дружина такий… Стратег.

– Ну про Степанівну я навіть не питаю, – посміхнувся він.

– Ну й молодець! Гаразд, діду, все це нісенітниця. Як онука назвемо? Бач наші нам таку честь надали!

Дід Микола пожвавішав.

– Хлопчика Петром назвемо, а коли дівчинка, то Марічка.

Баба Ніна скривилася.

– Та ну тебе з Петром твоїм! Олежик буде і крапка!

Дід Микола замислився.

– Ну Олег так Олег, але дівчинка Марічка буде!

– Гаразд, вмовив. Тільки ось хлопчик у Рити буде! Це я тобі точно кажу, так що на Марічку тобі діду років так через кілька «заслабнути» доведеться.

Дід Микола усміхнувся.

– Нічого! Заради Марічки нічого не шкода! Але ти в мене, звісно, цей, Ніно… Мудра ти жінка!

– А як же ж! – баба Ніна гордо подивилася на діда Миколу. – Мудрість вона така, жіноча. Тут уже не посперечаєшся, діду… Ніяк не посперечаєшся…

КІНЕЦЬ.