Рита була вже самостійною дівчиною, з освітою та гарною роботою. Жили вони з мамою у двокімнатній квартирі дружно та спокійно. Одне тільки не складалося – особисте життя Рити. Їй вже було двадцять п’ять років, але хлопця доброго поряд із нею так і не було.

– Тобі час закохатися, доню, – говорила Олена Сергіївна. – Всі подружки твої вже одружені або ось-ось весілля. А ти в мене і красуня, і розумниця.

– Перестань, мамо, вдесяте заводиш ти цю розмову, – відмахувалася Рита.

– Я заважаю тобі? Адже я хочу, як краще. Ти маєш вийти заміж, і бути щасливою, – продовжувала мати.

Рита навмисне відкривала книгу і гортала її, не слухаючи матір. Але її думки були спрямовані на себе.

– Що в мені не так? – думала вона. – Може, я занадто зарозуміла чи не модно одягаюсь? Можливо, я старомодна. Це є в мені. А ще не гульбаню і не ходжу по вечірках… Але інакше й бути не може…

Минали місяці, а на Риту ніхто не звертав уваги, хіба що пожартувати чи просто поговорити на спільні теми.

Коли розпач дівчини досяг межі, вона потай від матері пішла до однієї бабусі. Її порадила одна знайома.

Переступивши поріг будинку цієї бабусі, Рита на мить завагалася: чи не дарма вона прийшла сюди? Але замість бабусі, до неї вийшла молода жінка, усміхнена й приємна.

– Ви і є…? – спробувада недовірливо спитати Рита, оглядаючи кімнату але жінка зупинила її.

– А ви чекали побачити стареньку бабусю? – Засміялася жінка. – Справа в тому, що я за фахом психолог, зараз без роботи. А залучити клієнтів у нас до такого важко. Швидше підуть до різних бабусь, ніж питати професійної поради.

Рита кивнула головою. Вона не відчула розчарування, навпаки, зазнала полегшення.

– Ну, і добре, краще вже з спеціалістом, – сказала вона і посміхнулася жінці.

Потім Рита поділилася своїми сумнівами щодо своєї привабливості, уміння спілкуватися з протилежною статтю. Жінка вислухала її уважно, не зупиняючи. А потім раптом сказала:

– Все в тебе гаразд. Але зараз я скажу, як справжня ворожка. Тобі б, красуне, в далеку дорогу треба зібратися. Змінити своє життя на сто вісімдесят градусів. Як ти це зробиш, не має значення. Думай. Але крок цей зараз тобі необхідний. Зроби це і побачиш – суджений сам до тебе прийде.

– І це все? – здивувалася Рита. – І кажете, що ви справжній спеціаліст?

– Але ж ти прийшла до ворожки… – загадково відповіла жінка і встала, показуючи своїм виглядом, що розмова закінчена.

Рита насупилась і запитала:

– Скільки я винна вам?

– Ніскільки, поки заміж не вийдеш. А потім, якщо згадаєш, принесеш, що хочеш і скільки забажаєш.

Вона пішла в іншу кімнату, залишивши Риту здивованою. Дівчина вийшла з будиночка на околиці вулиці і помчала додому. Всю дорогу вона роздумувала про свою «далеку дорогу» і чим більше, тим цікавішою їй здавалася ця ідея.

Матері вона нічого так і не розповіла. А коли надумала виїхати до обласного центру, то мати, дізнавшись про плани доньки, захвилювалася.

– Що ти надумала, доню? З чого це? Не відпущу!

– Мамо, я їду не на порожнє місце, – заспокоювала її Рита. – Там живе моя однокласниця Валя, вона мені допоможе з роботою і спочатку я поживу в неї … Я дзвонитиму.

Пройшов тиждень. Мати змирилася із рішенням доньки. А та вже відпрацьовувала останні дні, звільняючись із роботи.

– Дивись, Рита. Не вживешся на новому місці, повертайся. Такі фахівці нам потрібні, – сказав на прощання начальник.

А Рита з легкістю вже збирала валізу. Вона поїхала до у Вінницю і почала там нове життя. Валя зустріла її як стару подругу, адже вони сиділи за однією партою п’ять років.

Рита влаштувалася працювати. Спочатку вона навіть не ходила на обід, старанно вникаючи у справи. Але колектив музею, де їй довелося працювати, був добрий, майже всі – жінки.

– Так…І де ж тут ходить мій наречений? – з усмішкою думала Рита, думаючи про сенс свого переїзду.

Однак, час минав, робота займала всю увагу дівчини, а в особистому житті нічого так і не відбувалося. Минув місяць, Рита зібралася поїхати на вихідні до матері, до свого маленького містечка. Вона вже скучила, бо ніколи надовго не покидала свій будинок. Хіба що в дитинстві, коли їздила у табори.

Повернувшись додому, вона повисла на плечі матері, а Олена Сергіївна не витримала – заплакала.

– Ой, доню, чи не дарма ти весь цей свій переїзд затіяла? – ніби голосила вона. – Я вдома сумую, місця собі не знаходжу …

– Нічого, нічого, мамо, – зупинила її Рита. – Мені треба звикати жити окремо. Хоча я дуже сумую. Але я частіше приїжджатиму, обіцяю.

Тут у двері постукали.

– Хто це до нас? – Запитала Рита, – ти когось запросила в гості?

– Так, я ж тут одна, так почала ближче дружити з Мариною Геннадіївною, нашою сусідкою. Ти ж її знаєш. Вона теж вдова, от ми печемо пироги і ходимо один до одного на чаї, порозмовляти.

Увійшла Марина Геннадіївна, пишна і приваблива жінка з тарілкою випічки, від якої йшов спокусливий теплий аромат.

– Ого, Риточко приїхала, ось радість, – заговорила вона, – Дізнаємося всі новини! А в мене сьогодні чудові пиріжки з капустою. Скуштуйте, мої дорогі.

Жінки стали накривати на стіл, про щось шушукаючись. Потім Марина Геннадіївна, підійшовши до Рити, запитала:

– А ти не будеш проти, якщо мій племінник з нами посидить?

Володя несподівано приїхав з села до тітки

– Звичайно, не проти, тітка Марина … – Рита переодяглася в домашній халатик і пішла мити руки, – Чого ж дитину одну лишати …

Коли вона вийшла з ванної, то на свій подив побачила в коридорі міцного чоловіка, що одягає тапки. Хлопець випростався і, побачивши Риту, засоромився і пробелькотів:

– Володимир… Я – племінник…

Він кивнув у бік кухні. А звідти вже лунали голоси:

– Володя, Рито, йдіть до столу! Де ви?

Рита розгубилася. Вона була в халатику і поспішила піти переодягнутися у свою кімнату.

– Нічого собі племінничок, – шепотіла вона, вибираючи у шафі сукню. А коли прийшла на кухню, то єдиний вільний стілець був поряд із Володимиром. Хлопець уже пив чай і нахвалював випічку своєї тітки.

Чаювання пройшло весело і невимушено. Володимир виявився цікавим співрозмовником, синьооким, темноволосим хлопцем, з ямочкою на підборідді. Ця ямочка була наче магніт. Рита не могла відвести погляду від неї і соромилася, коли Володимир відповідав на її погляд усмішкою.

Напившись чаю, Марина Геннадіївна та Олена Сергіївна пішли до телевізора, а «молодь» попросили прибрати зі столу та перемити посуд.

Володимир відсторонив Риту від миття, і, засукавши рукави, почав акуратно та ретельно мити посуд.

– Та ви професіонал, – похвалила його Рита. Вона засміялася і додала: – Так дивно, що в нашому будинку миє посуд сторонній чоловік.

– Тож щоб це не здавалося дивним, давайте будемо друзями? – одразу запропонував Володимир.

Вони пішли гуляти до найближчого сквера, і весь вечір говорили, сміялися і навіть каталися на дитячих каруселях у дворі.

– З вами так легко, Володю, – сказала на прощання Рита, – Ніби давним-давно вас знаю.

– І в мене таке ж враження., – зізнався хлопець, – Ех, шкода, що ви їдете завтра.

– Так і ви їдете теж у своє село? – Запитала Рита, – Напевно, гарні у вас місця?

– Дуже, і мені шкода їхати з села. Але там немає підходящої роботи, і саме тому я тут. Ходжу на підприємствах, шукаю роботу.

– Ось і в мене схожа ситуація, – зітхнула Рита, – поїхала, і не знаю тільки на добро це чи ні. Ще сумніваюся.

– Правда? – радісно вигукнув Володимир, – А ви повертайтеся тоді. Рідна хата, мати тут. І ми частіше бачитимемося. Обіцяю, що не дам вам сумувати.

– О так, – засміялася Рита, – з вами точно не засумуєш, я стільки насміяласяа сьогодні, на рік вперед вистачить.

Вони обмінялися телефонами та розлучилися. Рита поїхала до обласного центру, але Володимир дзвонив їй щодня вечорами, і вони розмовляли як старі знайомі.

За тиждень Рита знову приїхала додому. І звичайно, на неї вже чекав Володя. Нашвидкуруч перекусивши, дівчина поквапилась на побачення. Володя був із букетом квітів, через що душа Рити розтанула як морозиво. Вона уткнулася обличчям у троянди і прошепотіла:

– Як гарно… А який аромат. Дякую, Володю.

Вони гуляли містом, відпочивали на лавці на алеї тінистого парку і повернулися додому опівночі.

– Добре як. Нам в одну хату, як рідні… — жартував Володя, і ніжно тримав Ритину долоню, не бажаючи відпускати дівчину.

Прийшовши додому, Рита пішла навшпиньки в темряві, щоб не розбудити матір.

– Не сплю я, доню, хіба тут заснеш? – Тихо сказала Олена Сергіївна, – Ну, як у тебе з ним?

– Все добре, мамо, – відповіла Рита пошепки, – Володя дуже хороший хлопець, а найбільше я здивована, що він з’явився так зненацька. Таке довільне знайомство.

– Він дуже чекав на тебе. Марина розповідала, по секрету, звісно. Сумував і все розпитував про нашу родину, про тебе.

– Рано ще робити висновки, – суворо сказала Рита, – але мені з ним цікаво та легко. Навіть не думала, що так буває.

Вона стояла біля вікна і дивилася на повний місяць. Мати задрімала, і Рита пішла до своєї кімнати.

Усі вихідні вони не розлучалися з Володею. Потім Рита поїхала, а Володя влаштувався працювати завод. Але тепер вони зустрічалися щовихідних. Сумували в розлуці, і не могли наговоритись при зустрічі і надивитись один на одного.

Через два місяці Рита повернулася назад у своє місто. Вона знову почала працювати на своєму колишньому місці. Володя зробив їй пропозицію, і молодята готувалися до весілля. Вони винайняли квартиру неподалік центру і готувалися до переїзду після весілля.

Коли весілля відшуміло, і пройшов медовий місяць, Рита згадала про цю жінку, до якої вона ходила. Вона прихопила грошей, коробку цукерок та пішла на околицю містечка. Володя був ще на роботі, і Рита поспішала, щоби встигнути додому до приходу чоловіка.

Вона підійшла до будиночка, постукала у двері. Ніхто не відповів. Рита зробила крок у маленький квітник і постукала у віконце. У сусідів загавкав песик, вийшла з хвіртки бабуся і, запитала:

– Кого шукаєте, дівчино?

– Та ось… – Рита зам’ялася. Вона не знала ні імені, ні її прізвища – мені б господиню цього будинку.

– А тут ніхто не живе. Господиня поїхала вже тижнів зо три тому. А будинок продається. От і ходять усілякі – стукають.

– Як поїхали? Хіба вони збиралися? – Здивувалася Рита.

– Не вони, а вона. Одна жінка тут жила. Гарна така. Але поїхала на батьківщину, кудись на південь. Сказала, що приїде, коли покупець будинку знайдеться. Ось і телефон лишила. Дивитись будинок будете? У мене є ключі.

– Ні, ні, – поспішила відповісти Рита, – Я вже була тут і будиночок справді гарний, маленький і затишний.

– Ну, як знаєте … – бабуся примружилася, оглядаючи Риту, – в будинку цінного нічого немає. Старі меблі. І все.

А Рита вже відійшла від дому. Але озирнувшись, побачила, що старенька дивиться на неї. Тоді Рита повернулася і віддала бабусі коробку цукерок.

– Ось візьміть. Це вам.

– За що це? – Запитала старенька здивовано.

– За турботу. До речі, а скільки будиночок коштує? – Несподівано для себе спитала вона.

-Так недорого, але точно запитайте у самої господині – ось на папірці її телефон.

Рита взяла папірець і пішла додому. За кілька днів вони з чоловіком знову прийшли до будиночка і оглянули його. Сусідка впізнала Риту і відчинила їм будинок.

А за місяць молода пара оформила покупку. Звісно, молодим допомогли батьки. Хазяйка будинку впізнала Риту, але навіть виду не подала, що дівчина приходила до неї раніше. Вони посміхнулися один до одного і потиснули на прощання руки.

КІНЕЦЬ.