Сьогодні Риті вдалося раніше піти з роботи. Вона зайшла в магазин, купила продукти та з повними сумками йшла додому. Чоловік був вдома, занедужав, треба швиденько щось приготувати.

– Ех, ось коли була жива мама, вдома завжди було тепло, затишно та смачно. Не спробувати більше маминих млинців. Мамочки немає вже майже два роки, – раптом подумала Рита.

“Яка ж я була нерозумна, ще невдоволена іноді чимось була!”, – Рита йшла до будинку слизькою, непочищеною від снігу стежкою. Руки були зайняті сумками, а від сумних спогадів, а може, від вітру, на очі навернулися сльози.

Минулої ночі Риті наснилася мама. Вона вийшла зі своєї кімнати в старенькому байковому халаті і сплеснула руками:

– Рито! Я не чула, як ти прийшла. Що ж у тебе шарфа навіть немає, так і занедужати можна!

Рита намагалася сказати їй:

– Мамо, мамо, пробач мені! Пробач, за погані слова, за те, що не цінувала твоєї турботи. Я так тебе люблю!

Але уві сні у Рити чомусь пропав голос, і вона так нічого й не змогла сказати мамі.

Рита увійшла до під’їзду і викликала ліфт. Поки ліфт спускався, вхідні двері під’їзду відчинилися і увійшов якийсь незнайомий дідусь з борідкою.

Ліфт відкрився і дідусь зробив рукою витончений жест, що запрошує пройти, і спитав Риту:

– Я з вами, ви не проти?

– Ні, звичайно, – Рита відвернулася, щоб дідусь не бачив застиглі в її очах сльози.

– Вам який поверх?, – чемно поцікавився дідусь, – у вас руки зайняті, я натисну кнопку.

– Шостий, дякую, – не повертаючись, відповіла Рита старому.

– Чудово, мені теж шостий, ну що ж, поїхали, – і дідусь натиснув кнопку ліфта.

“Дивний старий, я його у нас ніколи не бачила. Та ще на нашому поверсі”, – подумала Рита, але в цей момент ліфт смикнувся і дивно швидко поїхав угору.

Рита повернулася до дідуся і раптом помітила, що він уважно – дивиться на неї своїми, на диво молодими, веселими карими очима.

– Вам не здається, що ми дуже швидко їдемо?, – поцікавилася у дивного дідуся Рита, – може, з ліфтом щось трапилося?

– Не хвилюйтесь, Рито, ми вже майже приїхали, – загадково усміхнувся дідусь і ліфт зупинився.

Двері відчинилися, Рита вийшла, не знайшла ключі, і подзвонила у двері. Адже чоловік вдома.

І раптом до неї дійшло: – “Дідусь назвав мене Рита? Хіба ми знайомі?”

Рита озирнулася – двері ліфта плавно зачинялися. Дідусь не вийшов. Він якось багатообіцяюче посміхнувся Риті.

Рита здивовано знизала плечима: -Дивний дідусь.

І ще раз натиснула кнопку дзвінка. “Ну де ж чоловік? Може заснув?

І раптом….

Рита просто застигла від почутого нею з-за дверей своєї квартири голосу, що наближався. Цей голос вона впізнала б з мільйона!

– Іду, іду. Рито, дитинко, це ти? Ну, ти ж знаєш мої ноги, я ж швидко не можу. Ну ось, дійшла, відчиняю.

Двері квартири відчинилися і Рита побачила свою маму в старенькому халатику і білих хутряних капцях.

Риті здалося, що земля йде в неї з-під ніг.

– Щось ти недобре виглядаєш, доню, та ще й сумки такі важкі принесла, – мама розчулено склала худенькі руки і дивилася на Риту.

Так ніхто ніколи більше не дивився на неї. Тільки матуся.

– Мамо, – прошепотіла Рита, затамувавши подих, – мамо, це ти …. Як же це?

– Ти не занедужала, доню?, – Мама торкнулася її руки. – Ой, Ритулько, я дивлюся ти мої булочки улюблені купила, дякую, доню, ти ніколи мене не забуваєш!, – Мама підняла на Риту очі і Рита не могла стримати емоцій, що наринули:

– Мамо, ти пробач мені, будь ласка! Вибач за все, я іноді тобі такі ду_ниці казала! Що млинці твої не потрібні. Або що ти щось не так робила. Ти все робиш найкраще. Я так люблю тебе, мамо! Прости мене!

– Та я й не ображаюся, я ж розумію, втомлюєшся ти! Ти ж дбайлива, я все бачу, доню! Начебто сьогодні не прощена неділя, що це ти? Прощаю я тебе, та я навіть не ображалася. Ти краще руки мий, обідати будемо. І мама пішла на кухню.

Рита стояла, притулившись спиною до одвірка, розуміючи, що відбувається щось неможливе. Руки її тремтіли, та й ноги підкошувалися.

– Мамо, я вийду на хвилинку, я скоро, – Рита спустилася сходами і вискочила надвір.

“Що це було? Як може мама бути вдома, її ж не стало? Ні, треба терміново заспокоїтися”, – Рита ще якийсь час постояла на вулиці, перепочила і вирішила повернутися додому.

Вона піднялася пішки на шостий поверх – не ризикнула їхати на ліфті.

Двері у квартиру виявилися закритими.

Сунула руку в кишеню – так ось ключі.

– Рито, це ти?, – Чоловік вийшов, потягаючись з кімнати, – а мені вже краще навіть їсти захотілося. А ти що, нічого не купила?

Мабуть, у Рити був такий здивований вигляд, що чоловік поспішив її заспокоїти.

– Та нічого, Рито, придумаємо щось. Запрацювалася ти зовсім, люба моя, а тут ще я пристаю! До речі, пам’ятаєш років п’ять тому ти принесла продукти, ще твоя мама жива була. А потім вийшла з дому і за якийсь час ще сумки принесла. Всі сміялися тоді. А ти ніяк не могла зрозуміти, як так вийшло. Ось що буває, коли мало відпочиваєш.

Чоловік обійняв її, як маленьку: – Ходімо, кохання моє, я нам з тобою яєчню приготую.

Рита сіла, спостерігаючи, як чоловік готує.

Вона згадала той дивний день кілька років тому.

Рита прийшла додому із продуктами. Мама відчинила їй двері і здивувалася:

– Рито, а навіщо ти ще продукти принесла? У нас будуть гості?

Рита тоді страшенно розсердилася. Звідки ці сумки?

Мама тоді посміхнулася:

– Ти втомилася, доню. Ти прийшла, ці продукти принесла, та ще й у мене прощення просила.

Рита раптом згадала усмішку дідуся. Це він, це точно цей дивний старий! Це він якось повернув мене в минуле, прокатив на ліфті.

І я змогла у мами попросити пробачення! За її життя, я таки змогла, встигла, яке щастя.

Але хто він, цей дідусь?

На мить Риті здалося, що в бликах світла промайнув образ дідуся з борідкою. Він підморгнув їй, і махнув пальцями руки, наче хотів сказати:

“Ти знаєш, немає нічого неможливого для тих, хто любить людей, навіть час не може їм завадити, вже повір мені ….”

– Яєчня готова, – чоловік повернув Риту в реальність, і вона радісно посміхнулася йому:

– Ти знаєш, я чомусь теж так зголодніла…