Рита йшла з роботи. Сьогодні у неї був день народження, але настрій був не радісним. Ні, не тому, що сьогодні їй виповнилося п’ятдесят два. І не від того, що її ніхто не привітав, звісно, привітали: і дочка з ранку зателефонувала, і колеги на роботі скинулися, подарували сертифікат та букет квітів, який Рита несла зараз, і дві подруги не забули, написали.

Більше у Рити подруг і не було, та й навіщо більше. Обіцяли забігти у п’ятницю на фірмовий Ритин пиріг із курагою, і не тільки. Але, у такий важливий і завжди хвилюючо-трепетний день, Рита йшла сама у свою порожню квартиру, і це засмучувало її сьогодні більше, ніж зазвичай.

Але що вдієш, у всіх справи, турботи, робота та інше. Донька Оксана живе в іншому місті. Рік тому одружилася. Чоловік Віталік хороша людина. Молоді живуть, крутяться, з роботою все лагодиться у них, може, й онуки скоро підуть, хоч молоді поки що не поспішають.

Коли Оксана та Віталій оголосили, що одружуються, Рита вирішила допомогти, чим зможе: розміняла свою двокімнатну, на однокімнатну з доплатою. Молодим перший внесок на іпотеку, а їй дві кімнати ні до чого. Та й подвір’я тут затишне, знаєте, які бувають у старих районах на околиці міста, де всі сусіди по-старому один одного знають. А ось і Ритин сусід Семен Вікторович, як завжди в хорошу погоду, сидить на лавці біля під’їзду.

– Добрий вечір. Як здоров’я? – Привіталася Рита.

– Добрий вечір. Поживу ще трохи, – обізвався Семен Вікторович. – Невже на побачення ходила? Гарна справа. – доброзичливо посміхнувся він, дивлячись на букет у руках жінки.

– Скажете також. – посміхнулася Рита і присіла поряд. – День народження у мене сьогодні.

– От і добре, от і добре. Зі святом. – Привітав сусід. – А про побачення ти даремно смієшся, ваша справа ще молода, треба і на побачення ходити і в любов вірити. Не годиться людині одній жити. Важливо, щоб вдома хтось чекав.

– Молода… – знову посміхнулася Рита. – Ви теж один живете, і нічого, начебто не сумуєте. – Додала вона.

– Один живу, тож і знаю, як це. Та й Марту Петрівну свою я півтора роки тому як поховав, незабаром і моя черга, все-таки, вісімдесят третій рік вже, тому й не метушуся. Адже син у мене є, онуки, та й правнуки вже. В іншому місті всі, син, як колись вчитися поїхав, так і осів, одружився. Кликав нас не раз до себе ближче, та нам вже тут звичніше було. Онуки маленькі були, приїжджали, потім правнуки, а зараз рідко хтось приїде, у молодих своє життя, турботи, клопіт.

Рита знову подумала про дочку, вірно каже Семен Вікторович.

– Син і зараз кличе, один він залишився. Дружини його Оленки, славна була жінка, не стало ще раніше Марти Петрівни моєї, недуга підступна. А я не їду. Чому даремно туди-сюди мене возити, все одно ховати тут.

– Що ви все про погане? – відмахнулася Рита. – Ходімо краще до мене, чай пити, день народження все-таки. – Запросила Рита, розуміючи, що і їй і старому сьогодні не хочеться бути на самоті.

– Чай? З такого приводу, і наливочки моєї пригубити можна. А чай, він завжди встигнеться. – погодився сусід.

На затишній кухні Рити, зручно вмостившись на маленькому диванчику, під смачну наливочку Семен Вікторович розповідав якісь невигадливі та добрі історії зі свого життя, як вони з Мартою Петрівною познайомилися, як син Юрко народився, яким ріс розбишакою та інше.

Рита слухала і згадувала своє: адже був і у Оксани батько, наче й жили добре, але, мабуть, так здавалося тільки Риті. Чоловік пішов від неї, коли доньці було тринадцять, зустрів іншу жінку. Нічого, буває, життя на цьому не закінчується – заспокоювала себе Рита та жила далі.

Були чоловіки, які звертали на неї увагу, намагалися залицятися, але Рита тоді залицяння не приймала. По-перше, і на душі ще за колишнім чоловіком було важко, по-друге, дочка-підліток, і багато уваги потребує, та й хвилювалася вона чужого чоловіка в будинок привести.

Потім, правда, трапився все-таки в житті Рити роман – зустрічалися раз на тиждень, та тільки швидко закінчився, через півроку Рита дізналася, що її залицяльник весь цей час був одружений. Вирішила тоді Рита сама для себе, що стосунки, побачення та любов – це все не про неї, і не для неї. І все б нічого, та тільки має рацію Семен Вікторович, повертатися в будинок, де на тебе ніхто не чекає, важко.

Засиділися майже до опівночі.

– Що це я! Тобі на роботу з ранку, а я все говорю. – схаменувся старий і зазбирався додому.

– Це нічого. Ви ще заходьте. – Усміхнулася на прощання Рита. І вже коли повернулася на кухню, прибрати зі столу, виявила, що пляшечка з наливочкою так і залишилася стояти. – Треба буде завтра занести. – подумала Рита і пішла спати.

Наступного вечора, повертаючись додому, Рита ще здалеку помітила, що лавка біля під’їзду порожня. «Чи не сталося чого? Після вчорашнього застілля. Все-таки, літня людина». – захвилювалася Рита і перед тим як піднятися на свій поверх, постукала в квартиру Семена Вікторовича. У квартирі було тихо. «Дивно. Може, до магазину вийшов». – подумала Рита і пішла додому. Трохи згодом вона визирнула у вікно, лавка була порожня. Рита знову пішла до сусіда. На стукіт так ніхто і не відкрив. Рита зателефонувала дільничному.

Семена Вікторовича не стало ще вночі. Він лежав у своєму ліжку і, здавалося, усміхався уві сні, зовсім як дитина. «Зустріла, отже, Марта Петрівна». – зітхнула Рита.

– Родичі в нього були? – Запитав дільничний, і Рита стрепенулась.

– Були. Син, онуки, правнуки. Семен Вікторович розповідав, що вони в іншому місті живуть.

– Сповістити треба. – Дільничний озирнувся у пошуках телефону. Рита помітила телефон першою. Старий, кнопковий, у потертому чохлі він акуратно лежав на поличці над ліжком.

– Можна, я сама? – несміливо запитала вона дільничного. Їй чомусь раптом стало не по собі від думки, що син дізнається про відхід батька із сухого, офіційного дзвінка.

– Дзвоніть. – Знизав плечима дільничний, у нього і без того було багато турбот. Рита знайшла в телефоні номер, підписаний Юра син і, зібравшись з духом, зателефонувала.

– Привіт, тату. – Почула вона радісний приємний чоловічий голос. Поки Рита плутано пояснювала, хто вона і з якого приводу дзвонить, голос мовчав.

– Ви знаєте, ваш тато був такою чудовою людиною. – Додала Рита.

– Знаю… – зітхнув Юрій десь в іншому місті. – Дякую вам. Виїжджаю негайно.

– Якщо щось знадобиться, заходьте о двадцять шосту. – співчутливо запропонувала Рита.

– Дякую вам. – Ще раз повторив Юрій, і в трубці почулися гудки.

Рита й сама не розуміла, чому так розхвилювалася, сусід, звичайно, і людина хороша, але все-таки стороння. Прокинувшись вранці, вона ніяк не могла зібратися з думками і зателефонувавши на роботу взяла відгул, вечірні посиденьки з подругами вона теж скасувала, не вдаючись у подробиці, пославшись на нездужання і втому. «Чи приїхав уже Юрій?» – Подумала Рита, адже вона навіть не знала, в якому місті він живе, і тут у двері постукали.

– Рита? – Запитав чоловік, що стояв за дверима. Вигляд у нього був сумний і втомлений.

– Ви, мабуть, Юрій. Проходьте. – Запросила вона. – Коли ви приїхали?

– Ще вночі. Не став надто рано до вас заходити. Хотів ще раз подякувати. Мені вже все пояснили, як все робити.

– Ви, мабуть, і не снідали ще? Ходімо разом каву пити. – запропонувала Рита.

– Буду вдячний. Чесно сказати, не до сніданку було. – скромно зізнався Юрій.

– Здавалося б, треба було бути готовим до цього. Але… – Юрій задумався.

– Розумію. Мої батьки теж пішли один за одним, майже десять років тому. А Семен Вікторович, який молодець, до вісімдесяти трьох мало не дотягнув і був цілком бадьорим і життєрадісним. – Рита сумно усміхнулася.

– Справді. – так само сумно усміхнувся у відповідь Юрій. – Можна, я ввечері до вас зайду? – Запитав він, коли Рита проводжала його в коридорі. – Друзів, родичів тут зовсім не залишилося, а діти з онуками приїдуть тільки завтра, не хочеться сидіти на самоті.

– Звісно, заходьте. Я пиріг спечу з курагою. – Пообіцяла Рита. Юрій пішов, справ було ще багато.

– А хочете горобинової наливочки? – запропонувала Рита увечері, коли розливала чай.

– Горобинової? Батько робив таку ж саму. – підбадьорився від теплих спогадів Юрій.

– Це вона і є. Ми з Семеном Вікторовичем днями мій день народження відзначали.

– Правда? – здивувався Юрій.

– Звичайно. Таку вечірку закотили! – Вирішила пожартувати Рита.

– Цікаво, хочу подробиць. – підтримав жарт Юрій. Так просиділи знову майже до опівночі.

Прощання з Семеном Вікторовичем пройшло тихо. Народу було небагато. Рита також прийшла. Потім поступово діти, онуки роз’їхалися. Юрію теж треба було повертатися.

– Дякую, Рито, ще раз. За все. – Юрій зайшов попрощатися. – Робота не чекає. – Він розвів руками. Рита кивнула у відповідь головою.

– Якщо надумаєш здавати квартиру, дзвони, я і мешканців знайду і догляну.

– Добре. – відповів Юрій і, запнувшись, додав. – А можна я дзвонитиму без приводу?

– Дзвонити без приводу, це, напевно, і є найкращим приводом. – усміхнулася у відповідь Рита. – Дзвони. Я буду чекати.

За пів року Юрій приїхав у справах спадщини і не лише. Рита вже зібрала все необхідне і була готова до переїзду. Тепер кожен із них повертатиметься до будинку, де хтось чекає, а чи не це і є щастя?