Серце Насті розривалося між турботою про немовля, старшою дитиною та мамою. Вероніка Петрівна ставала все більш вимогливою, і Настя майже не бачила своїх друзів і мала вільного часу.

Якось увечері, коли Настя готувала вечерю, її мати підійшла до неї з докором у голосі: — Настю, ти вже забула про свою матір? Адже я намагаюся допомагати тобі, але ти навіть не звертаєш на мене уваги. — Мамо, я щодня бігаю, наче на полі бою.

У мене двоє дітей, яким треба приділяти увагу, — з відчаєм промовила Настя. — Ти знаєш, як складно зараз фінансово, і я намагаюся все встигати.

– Я твоя мати! Ти мусиш приділяти мені час!

Ситуація ставала все більш напруженою, і Настя почувала себе вичавленою, наче губка. У розпачі вона звернулася до своєї старої подруги Олени за порадою.

— Олено, я не знаю, що робити. Мені здається, я не можу задовольнити всіх. Олена відповіла: – Тобі треба поговорити з мамою.

Спробуй пояснити їй, що ти любиш її, але тобі просто потрібно небагато часу, щоби все вгамувалося. Зважившись на відверту розмову, Настя підійшла до своєї мами.

— Мамо, я знаю, що тобі важко, і ти почуваєшся самотньою. Але я справді дуже втомилася. Мені потрібна твоя підтримка, а не закиди.

Вероніка Петрівна похитала головою: — Настусю, перепрошую.

Я забула, як це бути молодою мамою. Мені теж важко дивитися, як моя дочка страждає. Давай спробуємо разом щось вигадати.

Настя та Вероніка Петрівна вирішили створити графік, у якому кожна з них могла б приділяти час собі, а також допомагати одна одній.

Вероніка почала більше часу проводити зі своїми онуками, даючи Насті можливість відпочивати.

Згодом, завдяки взаємному розумінню та співпраці, їхні стосунки покращилися, і обидві жінки зрозуміли, що сімейні зв’язки — це те, що справді важливо.

КІНЕЦЬ.