Моя мама поїхала в Іспанію рік тому. Говорила, що на заробітки, але склалося у неї все зовсім не так.

Справа в тому, що мама жила в селі з бабусею, своєю рідною матір’ю. Бабуся старенька, їй 82 роки, вона її доглядала.

Моїй мамі зараз 50 років. А поїхати в Іспанію вона вирішила тоді, як тільки з’явилася така можливість. Справа в тому, що її подруга поїхала туди попередньо і там дуже добре влаштувалася.

Тітка Валентина погодилася мамі там допомогти, вона там гарно заробляла, вихвалялася дуже і сказала й матері моїй, мовляв, не сиди ти там в тому селі, приїжджай до мене, тут гарні гроші заробиш, а коли повернешся додому, то матимеш гарну старість, бо такі гроші, як тут, ти вдома поки не заробиш.

Ми з чоловіком живемо в місті, в двокімнатній квартирі, за 250 кілометрів від маминого села. У нас є донька, якій зараз 7 років.

Мама стала мене просити, щоб я забрала бабусю до себе, бо їй догляд потрібний, а в село їздити я не можу часто, далеко і дорого дуже.

Мама зі мною якось так по-людськи поговорила.

Ми забрали бабусю до себе, поселили її в кімнаті нашої доньки. А мама поїхала, сказала, що працюватиме рік, а потім повернеться.

Мама поїхала. Спочатку часто телефонувала, говорила, що має гарну роботу, заробляє добре, складає на життя, щоб повернутися з бабусею мати гроші на хорошу старість.

Я за маму раділа, дуже підтримувала її.

Нам, звісно, було також дуже важко, адже я дізналася, що чекаю другу дитину, я не дуже добре себе почувала, довелося піти раніше з роботи, працював один чоловік. Добре, що в бабусі пенсія була 3 400 гривень, то ми й разом так і жили.

За рік життя і заробітків за кордону, мама нам жодної копійки не прислала, але я не скаржилася ніколи, лише раділа, що у неї є така гарна нагода змінити своє життя.

Скоро я стану мамою вдруге, а моя рідна мама й досі за кордоном, вже рік, як сидить, а повертатися додому зовсім не планує.

Я думала, що вона приїде, як ми й домовлялися, і забере бабусю до себе. Доглядати я її вже не можу, адже у нас скоро друга дитина буде і мені потрібна дитяча кімната. Ми й так рік з чоловіком з донькою в одній кімнаті жили, відколи бабуся у нас.

Та мама ні слова.

Тоді я сама вирішила їй сказати, щоб вона додому поверталася в Україну, забирала бабусю в село, бо мені важко дуже її доглядати, а вона старіє, їй щоразу все важче щось робити самій.

Та мама мене дуже здивувала.

Вона сказала, що повертатися додому поки не планує, вона ще не стара і хоче влаштувати своє особисте життя. Мама тоді мені вперше сказала, що там зустріла чоловіка з України, Івана, він дуже добра людина, вони вже давно зустрічаються, тепер разом живуть, хочуть створити сім’ю.

Мама каже, щоб я ще зачекала, адже Іван поки не планує в Україну повертатися і вона буде з ним сидіти там. Каже, щоб я зрозуміла її, вона не хоче вже жити в селі, звикла до нормального життя. А в селі що її чекає?

Мама сказала, що найближчим часом повертатися не планує, а якщо мене втомила бабуся, то я можу знайти їй будинок для людей похилого віку, лише державний, недорогий, а мама все оплатить.

Вона казала, що за кордоном це норма, там більшість людей так роблять, коли за їх батьками наглядають, а вони й далі живуть своїм повноцінним життям і ніхто за кордоном не дивується цьому і не засуджують ніколи цих людей.

Я була настільки здивована, що й словами не передати. Не очікувала такого ніколи від матері рідної.

Я тепер не знаю, що мені робити. І бабусю мені шкода, і себе.

Мені зараз дуже важко і це правда. Та як правильно вчинити, щоб потім мене не картало сумління?

КІНЕЦЬ.