Ця історія сталася кілька років тому, і тепер Ольга Петрівна може спокійно про неї розповідати, хоча колись вона й уявити не могла, що з нею трапиться таке.

Усе почалося у маленькому селі на Полтавщині, де минуло її детство, а мрії про велике майбутнє лише починали формуватися.

Ольга виросла у дружній батьківщині, де всі трималися разом. Її батьки працювали на місцевій фермі, доглядаючи за худорлявістю та вирощуючи овочі. Життя у селі було простим, але сповненим тепла: сусіди завжди ділилися один з одним, а вечори проходили за душевними розмовами на ганку.

Ольга з дитинства мріяла стати вчителькою. Ще у початковій школі вона представляла, як стоїть біля дошки, а учні із захопленням слухають її пояснення. Ця мрія була для неї маяком, що світив навіть у найскладніші моменти.

Закінчивши школу, Ольга вирішила їхати до Києва. Вона хотіла вступити до педагогічного університету, щоб здійснити свою мрію. Батьки підтримували її, хоч і хвилювалися: столиця була для них далеким і незнайомим світом.

Вони довго відкладали гривні, щоб сплатити за навчання та оренду кімнати в столиці. Ольга пам’ятає той день, коли вперше ступила на київський вокзал.

Її серце калатало від захоплення і легкого страху. Високі будинки, гудки машин, люди, що поспішали у своїх справах, – усе це було таким чужим порівняно з тихим селом, де всі знали одне одного.

Київ зустрів її гамором Хрещатика. Ольга стояла посередині площі, затамувавши подих. Вона мріяла побачити цю вулицю, яку раніше бачила лише на листівках, але наживо все було набагато яскравіше. Люди гуділи, як пчели біля вулика, а вечірнє небо над містом світилось вогнями. Дівчина могла б годинами стоять і дивитись, але їй треба було знайти гуртожиток.

Після довгих пошуків вона дісталася до старої будівлі на Подолі, що пахла свіжою фарбою та гуділа голосами студентів.

Там її зустріла комендантка Марія Іванівна – літня пані з добрими очима та теплою посмішкою, яка нагадала Ользі бабусю. “Ласкаво просимо, доню! Не бійся, тут усі свої,” – сказала вона, проводжаючи дівчину до кімнати.

У кімнаті вже мешкали три дівчини: Оксана, Юля та Наталка. Вони приїхали на день раніше і вже встигли познайомитися. Ольга трохи ніяковіла, ставлячи свій валізу біля дверей. “Привіт, я Оля. Буду з вами жити”, – сказала вона тихо. “О, свіжа дах!” – засміялася Оксана, блиснувши очима.

“Я Оксана, це Юля, а це Наталка. Розбирай речі, не стій!” Ольга зраділа такій привітності. Дівчата одразу почали розпитувати, звідки вона й на кого вчитись.

“На вчительку молодших класів”, – відповіла Ольга. “О, то ми з тобою в одній групі!” – зраділа Наталка. “А я на математику,” – додала Юля. “А я на українську літературу,” – сказала Оксана, гордо піднявши підборіддя.

Дівчата швидко розповіли, що вже зайняли ліжка, тож Ользі дісталося місце біля вікна. “Та мені байдуже, де спати,” – усміхнулася вона, розкладаючи речі.

Її серце гріла думка, що сусідки такі дружелюбні. У селі вона завжди була сором’язливою, і мама казала, що в місті це пройде. Ольга не дуже вірила, але, дивлячись на цих балакучих дівчат, подумала, що, можливо, мама мала рацію

КІНЕЦЬ.