– Віра, припини вже, – роздратовано кинув Ігор, відсуваючи недоїдений борщ. – Скільки через це можна влаштовувати сцени? Ганна наш гість. Ще трохи – і вона поїде.

– Гість? – вона зневажливо пирхнула.

– Третій місяць уже гостює! Пляшку червоного за вісімсот гривень купила, червону ікру намазала на бутерброд, а ти мені кажеш, що це нормально? У нас, до речі, до зарплати тиждень, а вона тут гуляє нашим коштом!

– Це ти називаєш “гуляє”? – Ігор стукнув по столі долонею.

– Вона тільки вчора говорила, як їй було важко після розлучення. Я не звір, щоб кинути рідну сестру в такий момент.

– Рідна сестра, рідна сестра… – повторила Віра, ніби пробуючи це словосполучення на смак.

– Я, значить, на ринку яблука зі знижкою вибираю, а вона по твоїй картці в магазині парфум собі дорогий купує? Ти хоч раз її спитав, навіщо вона це робить?

З кімнати вийшла Ганна. У руках кухоль чаю з лимоном, на обличчі глибока образа.

– Вибачте, що відриваю. Мабуть, піду, щоб ваша сцена пройшла без моєї участі. Як то кажуть, хто в хаті господар, той і командує, – кинула вона, підійнявши підборіддя.

– Ганно, стій! – Ігор різко підвівся, але сестра вже зникла у своїй кімнаті, голосно грюкнувши дверима.

– От і твоя «гостя», – холодно зауважила Віра.

– Гримає дверима, купує речі за наші гроші й, головне, вважає, що має рацію.

– Навіщо ти на неї накинулася? – Ігор підійшов до вікна.

– Тобі мало, що вдома й так напруга?

– Напруга? – Віра посміхнулася, стискаючи руки в кулаки.

– Це ти називаєш напругою? Та вона все з нас викачує!

– Сьогодні ти їй даєш гроші, завтра вона попросить у тебе позичити машину. А післязавтра? Ти взагалі думаєш, як ми живемо?

Ігор мовчав, дивлячись у чорне вікно. Десь далеко у темряві перегукувались дворові собаки.

– Вона тут тимчасово, – тихо сказав він нарешті. – Просто тимчасово.

– Ти так кажеш уже три місяці, Ігорю. А знаєш, що найсмішніше? Вона навіть дякую тобі не скаже, коли поїде. Просто повернеться у свій Чернігів, і розповідатиме, як вичавила з «Киянина» все, що змогла.

Ігор загасив недопалок, та повернувся до столу. Його обличчя було втомлене, очі дивилися кудись повз Віру.

– Що ти хочеш, щоб я зробив? Виставив її надвір?

– Ні, – Віра встала і почала прибирати зі столу.

– Хочу, щоб ти нарешті розплющив очі.

На кухні зависла тиша. Тільки звук холодильника порушував її.

– Гаразд, ходімо спати, – сказав Ігор, стомлено потираючи скроні.

– Іди. Мені ще мити посуд, – відповіла Віра, не дивлячись на чоловіка.

Ігор вийшов, а Віра лишилася сама. Вона дивилася на бутерброд із червоною ікрою, який так і залишився лежати на тарілці. Повільно, майже механічно, вона взяла його в руки, підійшла до відра для сміття, і викинула.

Крізь стіну долинув звук музики з Ганниної кімнати. Вона ставила старий шансон. Віра мимохідь посміхнулася: «Прямо символічно. Як то кажуть, кожному своє».

– Ти не повіриш, Ігорю, я вчора читала одну розумну людину, як його… цього, як його звали… Ну, який про успіх написав! Так от, він каже: «Життя – це шахи, і якщо ти пішак, то не скаржся, що тебе з’їли». Як думаєш, це правда? – Ганна сиділа на дивані, й повільно крутила в руках філіжанку з кавою.

Ігор, присівши поряд, невиразно кивнув, не відриваючи очей від телефону.

– Угу. А хто там королева, за твоєю версією? – Віра пройшла повз них у кімнату, поправляючи волосся після душу. У її голосі лунав легкий сарказм.

– Ну, я точно не пішак, – Ганна посміхнулася, не приховуючи сарказму. – Знаєш, Вірочка, іноді краще помовчати, ніж показувати, що ти не розумієш розумних думок.

– О, вибачте великодушно, я щойно з ринку – там усі думки доречні, – вигукнула Віра, зачинивши за собою двері спальні.

Ігор зітхнув, оглядаючи помешкання. Воно здавалося меншим за звичайне, особливо з того часу, як сюди в’їхала його сестра. Ганна завжди була гучною, яскравою, ще з дитинства.

Вона могла змусити батьків дивитися її “концерти” з пісень, оповідань та танців, прямо перед телевізором. Віра називала її «самопроголошеною королевою».

Після того, як батька не стало, в сім’ї залишилася лише мама, яка душі не чула в молодшій дочці. Ганна з дитинства звикла, що її балують.

Її успіхи у школі – хай і не видатні – вихваляли так, ніби вона вирішувала завдання Нобелівського рівня. Коли Ігор поїхав в Київ, Ганна ще більше вжилась у ролі «пупу землі». Але час змінив усе.

– Ти не могла б припинити це? – раптом промовив Ігор, звертаючись до Ганни.

– Що саме? – Вона підняла брови, ніби не розуміючи, про що йдеться.

– Ці твої цитати. Ти навіть не знаєш, хто їх написав.

– Я винна, що ти не розумієш філософії? – З викликом запитала вона. – У Чернігові мене за це шанують.

Ігор замовк. У Чернігові. З того часу, як Ганна розлучилася з чоловіком, її часті посилання на рідне місто звучали все голосніше, але за ними явно ховалася гіркота.

Розлучення було скандальним: її чоловік вліз у борги, і Ганна довго намагалася закривати їх своїми «активними пошуками роботи», які так і не мали успіху.

– Ігорю, принеси мені ще один плед, – попросила вона, ніби відволікаючись від незручної паузи. – Холодно щось стало.

– Сама принеси, – буркнув він.

– Ось і ти туди! Міг би й допомогти сестрі, – вона ображено відвернулася.

Віра знала цю історію з усіма її подробицями. Ганна приїхала в Київ «на пару тижнів відпочити від стресів» і лишилася.

Спочатку вона ще зображала бажання знайти роботу, питала у Віри поради, ходила на співбесіди. Але швидко втомилась.

Тепер про пошук, вона більше не згадувала. Вона читала «мотиваційні книги», крутилася в Інстаграмі, й брала гроші з сімейного бюджету брата на свої потреби.

Віра не могла цього терпіти. Щоразу, коли вона бачила, як Ганна вільно і бездумно розпоряджається їхніми грошима, у грудях її скипала образа.

В одній із розмов з подругою вона проговорилася:

– Знаєш, Катю, я все розумію, ну рідна сестра, допомагати треба. Але вона сидить удома, як пані. Ти б бачила, як вона їсть ікру ложками!

– Ігор що каже? – Запитала Катя.

– Як завжди, мовчить. Боїться з нею посваритися, – гірко відповіла Віра. – У мене таке відчуття, що то я гостя у своїй квартирі. А вона – господиня.

Ганна любила повторювати: “Жіноча дружба – це не про нас, Віра”. І це була її єдина фраза, яку Віра могла назвати правдивою.

– Це твоє? – Віра стояла на кухні, тримаючи в руках чек. Її голос тремтів від люті, але вона намагалася говорити спокійно. – Шампунь за шістсот тридцять гривень? Ганно, ти серйозно?

Ганна, одягнена, ніби зібралася на світський захід, вийшла з ванної. Вона кинула погляд на Віру і посміхнулася:

– У тебе що, алергія на цифри? Чи ти просто заздриш, що я доглядаю себе? Жінка завжди має виглядати гідно. Як кажуть, зустрічають по одязі.

– А проводять коштом інших, так? – Віра стиснула чек у руці. – Тобі взагалі не соромно?

– Мені? – Ганна поклала руки на груди. – Це, вибач, за що мені має бути соромно? Я в тебе шматок хліба відбираю?

– Чи спати відправляю на підлозі у коридорі? Та й взагалі, якщо на те пішло, Ігор сам сказав: “Бери, що потрібно”. Тож пред’явлення не за адресою, Вірочка.

Віра зробила крок ближче, примружившись:

– Слухай, розумна ти наша, ти хоч раз подумала, що ми не можемо собі дозволити ось ці твої «потреби»? Що я цілий місяць на обід тільки суп їм, бо в нас бюджет тріщить по швах? Чи тобі все одно, головне, щоб ти виглядала «гідно»?

Ганна пирхнула, і ліниво відкинулася на спинку стільця.

– Віра, ти така дріб’язкова. Якщо чесно, ти нагадуєш мені одну з тих жінок, які скрізь бачать проблему. Знаєш, як казав Шевченко…

– Ганно, якщо ти зараз відкриєш рота, щоб процитувати Шевченка, я… – Віра стиснула кулаки, але не закінчила фразу.

– Просто вистачить! Ти тут у гостях! Повторюю – у гостях! У нас немає зайвих грошей, щоб спонсорувати твої експерименти з косметикою та ігристим.

– Ой, та що ти горланиш, – махнула рукою Ганна. – У вас квартира своя, продукти є, машина на дворі стоїть. Мені навіть дивно, що ти так переживаєш. Знаєш, у нас у Чернігові люди набагато простіше ставляться до допомоги родичам.

– А у Чернігові ти теж у когось так сидиш на шиї? – Не витримала Віра.

Ігор, який щойно повернувся з роботи, завмер на порозі кухні. В руках у нього був пакет із хлібом та молоком. Він поставив його на підлогу, і стомлено глянув на обох жінок.

– Знову? – спитав він, знімаючи куртку. – Я тільки-но зайшов, а тут уже маневри.

– Маневри тому, що твоя сестра, – Віра тицьнула пальцем у бік Ганни, – витрачає наші гроші, ніби виграла в лотерею. Ти взагалі бачив цей чек? Шампунь дорожчий за нашу місячну підписку на інтернет!

– Ігорю, не слухай її, – Ганна підвелася і кокетливо поправила волосся. – Я просто взяла те, що потрібне. Ти ж сказав, що допомагати сім’ї – це святе.

– Я казав, але, – Ігор зам’явся, глянувши на Віру. – Може, правда, не треба такі дорогі речі купувати?

Ганна сплеснула руками, ніби не вірячи своїм вухам.

– Ігорю, ти серйозно? Ти дозволяєш їй так на мене кричати? Ми з тобою взагалі родина, а не вона. Ти завжди захищав мене, а тепер що?

– Захищав? – Віра засміялася гірко. – Кого тут ще треба захищати? Вона витрачає наші гроші, їздить на твоїй машині, і ти навіть слова їй не скажеш. Знаєш що, Ігорю? Я більше не можу.

Ігор зняв окуляри й потер перенісся.

– Все. Досить, – він підняв руку, жестом зупиняючи їх. – Я сказав, годі.

Віра з викликом подивилася на нього:

– Або вона їде, або я!

Ганна ахнула, наче почула вирок.

– Ти це чув, Ігорю? Це шантаж. Вона намагається зруйнувати нашу родину!

– Ганно, замовкни, – тихо сказав Ігор, дивлячись у підлогу.

Віра стиснула зуби. Вона знала, що це затишшя перед бурею.

Ганна сиділа в кімнаті, клацаючи по екрану телефону. Вигляд у неї був скривджений, але впевнений – вона явно вважала, що за неї заступляться. У сусідній кімнаті Віра та Ігор продовжували розмову.

– Ти розумієш, що так більше не можна? – Віра дивилася на чоловіка прямо, без звичної уїдливості. – Вона нас виживає з дому. Я втомилася. Ти або вирішуєш це питання, або я йду. Без жартів.

Ігор нервово постукував пальцями по столу. Він не звик до таких ультиматумів від Віри. В очах його було сум’яття, але він спробував узяти себе в руки.

– А якщо вона образиться? – Нарешті видавив він. – Ти ж знаєш Ганну. Вона всім розповість, що я вигнав її, що ти ненавидиш її. Як я потім дивитимусь мамі в очі?

– Твоїй мамі? – Віра посміхнулася, але без радості. – Твоїй мамі все одно, як ми тут живемо. Її завжди цікавило лише, щоб її Ганнуся була щаслива. Ти хоч раз подумав, що буде зі мною, якщо далі так триватиме? Чи я не твоя сім’я?

Ігор відкрив рота, але так і не знайшов, що сказати.

– Добре, мовчи. Мені все зрозуміло, – Віра встала, взяла з вішалки пальто і сумку. – Я піду до Каті. У неї хоч тісно, ​​але ніхто не буде моїм коштом ікру ложками жерти.

– Стривай, Віро, ти куди? – Ігор схопив її за руку. – Ну чого ти так одразу?

– Бо терпіти більше нема сил, Ігорю, – вона вирвала руку. – Сестра твоя, ти й розумійся з нею. Але я сюди не повернуся, поки вона тут!

Віра вийшла, грюкнувши дверима.

Ганна з’явилася на кухні за кілька хвилин.

– Що там ваша сімейна драма? – вона похитала головою, посміхаючись. – Ось, до речі, що я казала – жінки не розуміють одна одну.

– Ганно, давай без цих твоїх «розумних» висновків, – стомлено сказав Ігор. – Ти розумієш, що вона через тебе пішла?

– Через мене? – Ганна вдавано здивувалася. – Це ж не я ставила ультиматуми. Це вона у нас така – чи я, сестра твоя. Ну що ж, брате, сам вибирай.

Ігор повільно підвівся і глянув на неї так, як ніколи не дивився раніше.

– Ганно, – почав він тихо. — Завтра вранці ти їдеш.

Ганна застигла. На її обличчі було щире здивування.

– Що? Ти серйозно? Це ж я, твоя сестра! Рідна! А ця твоя Віра… Вона, знаєш, сьогодні є, а завтра…

– Завтра ти їдеш, – перебив її Ігор, не підвищуючи голосу. – Я більше не можу цього терпіти. Віра має рацію. Ти весь цей час думала лише про себе. Я тебе підтримував, коли ти приїхала. Але зараз це перейшло всі межі.

– Ти пошкодуєш, – сказала вона, відступаючи на крок. – Правильно Сократ казав: справжні вороги – це близькі люди!

– Ганно, годі, – Ігор опустився на стілець. – Просто вистачить.

Вона ще хвилину стояла, дивлячись на нього впритул, потім пирхнула, розвернулась і пішла у свою кімнату.

На ранок Ганна зібрала речі, голосно ляскаючи дверцятами шаф. На прощання вона не спромоглася сказати ні слова. Ігор стояв біля вікна, мовчки спостерігаючи, як її таксі їде. Усередині нього не було полегшення, лише порожнеча.

Віра повернулася ввечері. Вона не сказала жодного слова, коли побачила, що квартира порожня. Вони з Ігорем довго сиділи на кухні, уникаючи дивитись один на одного. Лише ближче до ночі Віра тихо сказала:

– Ти зробив правильний вибір.

Ігор нічого не відповів. Він мовчки сидів, дивлячись у темряву за вікном. Йому було прикро, що його найрідніші жінки не порозумілися. А ще було ніяково, що скаже мама…

КІНЕЦЬ.