Марія Йосипівна давно жила одна. Батьків нестало, і вона залишилася жити в їхньому будинку на березі річки, в мальовничому західноукраїнському селі.

Працювала Марія в колгоспі змолоду. Освіти не отримала, була дояркою. Заміж теж не вийшла – не було після женихів в ті часи багато. Батьків нестало один за одним за два роки, Марія Йосипівна дуже сумувала за ними.

Довго звикала до самотнього життя, все не могла готувати на себе одну. Зварить борщу каструлю, поїсть, та й несе сусідів пригощати…

В молитвах Марія Йосипівна просила собі добрих людей по життю, завжди мріяла про сім’ю, але не збулося.

Була у неї двоюрідна сестра по батькові, під Києвом жила в маленькому містечку. От тільки бачилися вони дуже рідко.

До свят отримувала Марія Йосипівна від сестри вітальні листівки, рідше – листи. Раділа до сліз. Писала відповідь корявим почерком, старанно виводячи букви. Руки від фізичної роботи були грубими, неслухняними, немов дерев’яними.

Але ось одного разу прислали в їхній колгосп дівчину-практикантку педагогічного училища в дитячий садок. Поселили Інну на квартиру до Марії Йосипівни. Голова колгоспу обіцяв дівчині сусідню пустуючу хату відремонтувати і дати, якщо вона залишиться працювати.

А поки Марія Йосипівна раділа, що буде їй веселіше жити. Таку красуню Бог послав. Жінка підбадьорилася, відвела Інні найзатишнішу і світлу кімнату. Дівчина планувала попрацювати на практиці, придивитися, як і що. Потім їй треба було захистити диплом, іспити і початок трудового життя.

-Поспішати ж мені все одно нікуди, – говорила Інна Марії Йосипівні. – Нема в мене нікого. Кімнатка є у мене в райцентрі, але я ж там одна буду…

-От і я тут одна. Ні рідні, нікого. Не квапся, Інночко, посидиш у нас. Люди тут хороші, роботи багато. Хоч в дитсадку, хоч у клубі, хоч на фермі або льонозаводі. Подумай, раптом сподобається. А жити можеш у мене скільки хочеш, я рада буду. Бачу, що характер у тебе поступливий, добра ти.

Інна посміхалася і йшла на роботу. А Марія Йосипівна пекла пироги або млинці, чекаючи свою квартирантку. Так пройшов місяць.

Одного разу прийшов лист від двоюрідної сестри. Вона писала, що нестало її чоловіка і хоче приїхати до Марії Йосипівни на тиждень, щоб відволіктися, а заодно побачитися.

Марія Йосипівна дякувала Богові біля ікон, журилася про сестру і в той же час раділа майбутній зустрічі – не бачилися кілька років.

Коли через тиждень до будинку під’їхала машина, Марія Йосипівна вийшла зустрічати свою сестру, поспішаючи і охаючи. Обидві жінки обнялися й заплакали. З машини вийшов молодий чоловік і теж підійшов до Йосипівни.

-Ти ж мабуть Іванко? Це ти? Такий дорослий, не впізнати. Останній раз я тебе бачила ще хлопчисько … Олю, який же він тепер мужчина став!

Марія Йосипівна обняла сина сестри. Тепер уже жінки посміхалися крізь сльози, дивлячись на Іванка – хлопця спортивної статури, високого і русявого.

-Вилитий батько, – витираючи сльози сказала Марія Йосипівна, обіймаючи Івана. – Як час летить! Так що ж ми стоїмо, давайте речі і пішли в хату.

Гості, підхопивши валізу і сумки, пішли до дому, де на ґанку стояла Інна. Вона привіталася і взяла сумку з рук Ольги Петрівни.

В кімнаті вже був накритий стіл. Інна познайомилися з Іванком. А сестри не могли надивитися один на одного, наговоритися.

-Погостюйте ви у мене довше, – вмовляла сестру Марія Йосипівна. – Сто років не бачилися. У нас так добре. У ліс походимо разом, на річку.

-Я то погостюю, спасибі. Так от Іванка вмовити не можу, у нього все справи в місті якісь…

-Та ні особливих справ, взагалі то нема, – почервонів Іван, – залишуся, звичайно, якщо не заважатиму і всім місця вистачить.

-У мене всім місця вистачить. Он хата яка. На веранді тебе поселю окремо. Там – краса.

Марія Йосипівна помолодшала за останні дні. Вона раніше вставала, намагаючись пригостити рідних смачним сніданком, наспівувала потихеньку біля печі, говорили з Ольгою Петрівною про своє життя, про життя в місті.

Іванко допомагав тітці по господарству як міг. Він полагодив хвіртку і паркан, покрив новим шифером сарай. Але щовечора хлопець з нетерпінням чекав з роботи Інну. Він закохався. З першого погляду.

Інна відчувала це, але не могла повірити, що такий красень приділяє їй знаки уваги. Вона спочатку списувала це на його вихованість, ввічливість і просто тому, що вони опинилися волею долі в цьому будинку – під крилом у Марії Йосипівни.

Сестри проводили майже весь час разом, ходили в ліс, працювали на городі, ходили в гості до сусідів, згадували батьків. А Інна з Іванком ходили вечорами на річку, рибалили, купалися, гуляли по лугах.

Минуло кілька днів. Івану потрібно було повертатися в місто, його відпустка закінчувалася. Його матір умовила залишитися до кінця літа. А Іван мав за нею повернутися.

Інні було сумно. Вона не могла уявити собі, що з Іванком, таким веселим, дотепним, уважним, вони ось так розлучаться.

Іван теж був серйозним. Він не посміхався, як раніше, здавалося, був задумливий, навіть неуважний.

Його провели до зупинки автобуса. Інна подала йому свою руку на прощання і кивнувши, не дивлячись у очі, відвернулася. Дівчина не хотіла, щоб Іванко бачив її розпач.

Іванко затримав її руку в своїй і пообіцяв, що вони обов’язково ще побачаться.

Пройшов місяць. Іванко написав Інні два ніжних листа, згадуючи їх знайомство і прогулянки. Писав, що багато працює, втомлюється, а ще затіяв ремонт, поки матері немає вдома.

Інна відповідала йому в листах, що сумує за їхнім веселим проведенням часу, що в селі її радує тільки робота і тепла компанія Йосипівни і його матері.

Іванко обіцяв приїхати за матір’ю і залишитися на кілька днів, які він заробив, працюючи по суботах. Інна чекала Івана, але в призначений термін він не приїхав, пославшись на те, що його терміново відправили у відрядження замість одного співробітника.

Інна засмутилася так, що не могла це приховати від Йосипівни і Ольги Петрівни.

-Закохалася, мабуть, дівка, – шепотілися жінки, сидячи на ґанку ввечері.

-А він? Он же? Сам не свій їхав, – підтверджувала мати Івана. – Щось з цього буде?

Ольга Петрівна поїхала на автобусі до станції, обіцяючи писати всі новини, обнявши на прощання і Марію Йосипівну, й Інну.

Залишившись самі, Марія Йосипівна та Інна засумували. Інна вже не знала, що й думати про їх з Іванком відносини. Вона картала себе за наївність і довірливість. Раптом хлопець просто хотів розважитися і весело провів час в селі, а вона закохалася? Він же нічого не обіцяв, просто гуляли разом, жили під одним дахом – і все… А вона вже розмріялася. Фантазерка.

Марія Йосипівна, бачачи, як дівчина стоїть біля вікна в очікуванні пошти, підходила і обіймала її, гладячи по голові.

-Краще не чекай нічого. Я ось все життя прочекала. Молилася про сім’ю і щастя. А не вийшло. І нічого. Ось живу і радію. Радію людям. Тобі. Сестрі, хоч і їздить раз на кілька років… Ех, що вже там. Все владнається. Може, це і не твоя доля.

Інна кивала, дякувала Марії Йосипівні, і вони сідали пити чай.

Незабаром до них завітав голова колгоспу.

-Ну, що, молоді кадри? Залишаєтеся у нас хоч на рік-два попрацювати? Мені ж треба знати. Я тоді хату сусідню скажу щоб відремонтували. Піч до зими перебрати, дров привезти. Так як?

Інна згідно кивнула. Вона не могла і уявити собі, що поїде звідси назавжди.

І справа пішла. З кожним днем ​​дівчина ставала все радіснішою. Вона з’їздила в місто, склала іспити і захистила диплом. А потім повернулася і влаштувалася на постійну роботу.

Після повернення її чекали Іванкові листи. У них він писав, що відрядження скоро закінчується, і він має намір приїхати з матір’ю знову до тітки в гості. Писав, що нудьгує. І більше ні слова…

Ремонт в будинку для Інни добігав кінця. Вона з радістю наводила порядок: розвішувала нові штори, стелила скатертини, прибирала. Марія Йосипівна принесла їй килимки та постільне.

-Тепер ми з тобою найближчі сусідки, – раділа жінка. – Хоч відпускати мені тебе і не хочеться зовсім.

Вони наводили порядок на кухні, коли раптом побачили у вікно, що виходило на ґанок Івана.

-Є хто вдома? У Йосипівни – нікого. А тут?

Інна вибігла на ґанок. Коли Марія Йосипівна вийшла слідом за нею, то молоді вже кружляли в обнімку у дворі. Марія Йосипівна полегшено зітхнула. На ґанку її будинку сиділа з сумками Ольга Петрівна.

-Адже і мене привіз. Не хотіла їхати. Будинок після ремонту стільки прибирання! – відразу заговорила вона, як тільки обнялась з сестрою. – Набридли ми тобі вже, мабуть.

-Бачу, бачу, навіщо ви тепер завітали, – шепнула їй на вухо Марія Йосипівна. – Та ще й не подзвонили, коли приїдете.

-Так це все він. Хотів так – сюрприз. – засміялась Ольга Петрівна. – Ось такі у нас справи. Розумієш?

Жінки, підморгнувши один одному пішли в хату, а Інна й Іванко сіли на сходинки ґанку, не розтуляючи рук. Обидвоє були зворушені зустріччю. У них не залишилося сумніву в своїх почуттях. Вони сиділи поруч, пліч-о-пліч і боялися порушити мовчання.

У будинок їх не кликали. На них чекали на кухні літні сестри, розливаючи чай, посміхаючись і говорячи тихо, ніби щоб не порушити те таїнство, яке зараз відбувалося на ґанку їхнього рідного дому…

А Іванко з Інною цілувалися.

Вони розуміли вже, що не розлучаться більше, що люблять, що щастя, яке вони знайшли тут, потрібно тримати міцно, не випускаючи з рук, притискаючи його до самого серця, щоб було ось так тепло і радісно, як зараз на ґанку цього будинку – завжди…