– Раз так, Алло, то ложи мені “на кант” 2 000. Я ж думала ти не маєш грошей. Але тепер бачу, що наглості твоїй немає меж, – сказала я рідній сестрі, яка позичила в мене на весілля подруги прикрасу, і загубила її. Я все розумію, але коли вона за місяць почала хвастатися найновішим iPhone, при тому, що в мене “Redmi “, я не стрималася.

– Ой, та з таким антикваріатом ходити вже соромно, – наголосила Алла, виймаючи свій суперкутий гаджет.

– Та я стільки грошей не маю, та й не потрібно воно мені.

А потім мене наче холодною водою облили. То за втрачену прикрасу вона лише сказала “вибач, я не хотіла”, а тепер ось така дорога покупка. То, виявляється, гроші в неї є і не така вона вже бідна. Для мене ж ця річ була навіть дорожча за 2 000 бо від коханої людини.

Я відчула, як всередині все закипає. Знаєте, є люди, які легко махнуть рукою на втрату, скажуть: “Та нічого страшного”, і підуть далі. Але це не про мене. Я довго тримаю образу, особливо коли відчуваю, що мене просто використали.

– Алло, тобто коли треба було позичити прикрасу, ти мене знайшла. А коли загубила – лише “вибач”? – я схрестила руки, намагаючись не зірватися.

– Ну що ти роздуваєш? Я ж не спеціально її загубила, – відмахнулася сестра, не відриваючи погляду від екрану свого нового айфону.

– Ага, не спеціально. Але коли у тебе з’явилися гроші, чомусь ти їх не повернула мені, а вклала у цей телефон?

– Послухай, – Алла зітхнула і закотила очі. – Ну не можу я ходити зі старим телефоном! Це ж ганьба. А твоя ця підвіска… Ну вона ж не золота була. Що ти до мене причепилася?

– Не золота?! – аж задихнулася я від такої зневаги. – Вона була найдорожчим подарунком від коханої людини!

Алла перевела погляд на мене, зрозумівши, що зачепила щось важливе. Але замість того, щоб якось пом’якшити ситуацію, вона лише знизала плечима.

– Ну вибач. Але грошей у мене все одно немає.

У неї немає грошей?! Це та ж сама людина, яка на свята приїжджає до батьків із пачкою найдешевшого печива “Марія”, а я тягну повні сумки – від ліків для мами до м’яса, щоб у тата був добрий обід? Та кожного разу вона скаржиться, що їм важко жити, що ледве тягнуть кінець з кінцем. А тут – найновіший айфон.

Мені захотілося встати і просто піти, грюкнувши дверима, щоб відчула, що я більше не маю наміру бути її спонсором. Але тоді я б нічого не сказала, а воно ж кипіло всередині.

– Алло, а чому ти завжди бідна тільки для нас? – запитала я, дивлячись їй просто у вічі.

– Що ти маєш на увазі? – вона навіть зробила вигляд, що здивувалася.

–  те, що коли ми приїжджаємо до батьків, ти завжди жалієшся, що в тебе немає грошей. З печивом “Марія”, бо ж на більше не вистачає. А коли справа доходить до особистих витрат, на айфон чомусь гроші знаходяться.

Алла почервоніла. Їй явно було неприємно це чути, але заперечити їй було нічого.

– Та що ти хочеш від мене? – нарешті обурено сказала вона. – Я не просила тебе купувати ті ковбаси, не просила тебе тягнути пакети з аптеки!

– Ой, справді? – я підняла брови. – Ти не просила, але ж чудово знала, що я завжди це роблю. І не відмовлялася.

Сестра не відповіла. Вона лише хмикнула, подивилася на екран телефону й почала гортати соцмережі, наче мене взагалі не існує.

Я не витримала й пішла. Але всю дорогу додому думала – чому так? Чому одні люди постійно віддають, а інші – тільки беруть? І що буде далі? Наступного разу вона знову скаже, що не має грошей, і принесе до батьків своє улюблене печиво, поки я буду тягнути повні сумки?

А що б ви зробили на моєму місці? Чи варто пробачити, змиритися й продовжувати допомагати? Чи настав час сказати “досить” і перестати бути “гаманцем” для тих, хто не цінує?

Джерело