Не даремно кажуть: “роби добро і воно до тебе повернеться.”

Ще з раннього дитинства я ріс слухняним та добрим хлопчиком. Мама навчила мене допомагати старшим, тому я часто давав їм милостиню, допомагав донести важкі сумки та притримував їм двері. Я вважаю, що якби кожен так робив, то світ був би добрішим.

Бувши вже дорослим, я працював в іншому кінці міста. Прямого автобуса від дому до роботи не було, тому я діставався до місця призначення з пересадками. Інколи у мене навіть залишалося трішки часу в запасі, тому я полюбляв прогулюватися у парку.

Якось у мене був важкий робочий день та, попри те, що у мене був час на прогулянку парком, я сів на зупинці, щоб почекати на свій транспорт. Раптом я побачив, що під лавою щось блимнуло.

Я нахилився та побачив, що там лежав згорнутий пакет, а у ньому старенький гаманець та мобільний телефон на кнопках. Як тільки я взяв до рук телефон, він задзвонив. У слухавці почувся голос бабусі, яка схвильованим голосом просила повернути її речі, сказала, що в гаманці була уся її пенсія та тепер їй немає на що жити.

Лілія Михайлівна телефонувала з телефона свого 10-річного онука, якого виховує одна. Батьків у хлопчика давно немає на цьому світі. Останнім часом вона стала геть забудькувата та дуже хвилювалася через свою страту.

Ми домовилися зустрітися наступного дня на тій же зупинці, Лідія Михайлівна прийшла з великою торбою пиріжків, які напекла для мене на знак вдячності за добро, яке я їй зробив. Пиріжки були ще гарячі та дуже смачно пахнули. Я таких не їв з того часу, як була жива моя бабуся.

Ми з Лідією Михайлівною обмінялися телефонами у разів, якщо старенькій щось знадобиться.

Бабуся ще й досі не припиняє дякувати мені за людяність та добро, а я не міг вчинити інакше.

КІНЕЦЬ.