Зоя Іванівна їхала в автобусі до сина. Сьогодні у онука день народження. Вирішили відпочити сім’єю і привітати.

Вона сиділа біля вікна і дивилася на запалені вогні в квартирах, на хуртовину. Пішоходи поспішали додому, куталися в шарфи. Ніч мала бути дуже морозною.

Зоя Іванівна виходила на останній зупинці. Кондуктор ходив між рядами і мав велику кількість пасажирів.

Раптом він звернувся до двох молодих хлопців, які сиділи вперед жінки.
— Зупинка кінцева, оплачуйте квитки знову, купуйте квитки нові. На лінії контроль, мене оштрафують через вас. Або виходьте.

Хлопці розгубилися, думають, не виходять.
Втрутилася в розмову Зоя Іванівна і питає:
— На якій зупинці сіли?
— Біля стадіону…

— Так, вам треба оплатити, нове коло автобус робить. Такі вони правила придумали. Не підводьте кондуктора. Недобре, хлопці. А вони збентежені.

— Куди вам їхати треба?
— До ТЦ Там Там.

— То навіщо сіли не на тій стороні, на іншій зупинці?
— Просто замерзли дуже, довго автобусів не було. (На вулиці було – 16) …

— Грошей більше немає?
— Незручно вийшло, але правда немає грошей. Стипендія через тиждень.

Зоя Іванівна потяглася до гаманця.
— Ви не турбуйтеся, я заплачу за хлопців. Не пішки ж йти сім зупинок у такий мороз.
Один хлопець сидить у здивований. Другий кілька разів повертається до Зої Іванівни, він здивований, дякує кілька разів.

Вони вже представили себе на іншому кінці міста, на кінцевій зупинці, в холод, без грошей. Хлопець знову дякує. А жінка відповідає:

— Не дякуйте. З кожним таке могло вийти. Потрібно допомагати одне одному. Наступного разу ви добре людям зробіть, допоможіть!

Вони закивали головами. Приїхала Зоя Іванівна до сина, розповіла про хлопців. Невістка у відповідь:

— Добра ви, мамо. А вони на хмільне, напевно, все витратили, а ви зі своєї пенсії їх спонсоруєте.
— Я, Оленко, попадала в подібну ситуацію. Страшно згадати. Тож купила хлопцям квитки.

І Зоя Іванівна розповіла давню історію.
— Пам’ятаєте, коли мені повідомили, що сестра у мене захворіла. Я миттю зібралася і до неї. Спочатку на поїзді, потім три години автобусом. Примчала, та пізно. Не врятували лікарі. Довелося мені похорон влаштовувати. Самотня Раїса була…

Зібралася їхати додому, а в кишені одні копійки. Вистачило тільки до залізничного вокзалу дістатися. Не знаю, чи загубила, чи мало взяла з собою … Не пам’ятаю. Ось стою на вокзалі і не знаю, що робити. Бракувало гривень 120. Зняла з себе сережки срібні та в ломбард. Не взяли.

Вийшла, мало не плачу. Хоч милостиню проси. Вигляд у мене був такий.

Раптом підходить до мене чоловік, ну на вигляд розбишака. Я його ще в ломбарді помітила, щось там розглядав на вітрині, коли я благала взяти сережки мої, та розповідала про свою ситуацію.

Підійшов і поклав мені в руки гроші і пішов, не слухаючи слів моєї подяки. У мене сльози полилися з очей, не чекала я допомоги від зовсім сторонньої людини.

Ось сьогодні я хлопцям добро і передала, а вони далі передадуть. І так злa багато навколо…

КІНЕЦЬ.