Ірина жила начебто у своїй квартирі, але за фактом почувалася квартиранткою. І що найприкріше – прописана вона тут була, між іншим, офіційно, а ось господинею ніколи не була. Тому що справжня господиня – із залізною хваткою і очима, жила за стінкою, у сусідній кімнаті. Зінаїда Петрівна. Свекруха.

Коли Ірина вийшла заміж за Миколу, вона, звісно, знала, що в нього мати владна. Але їй здавалося: ну поживуть разом кілька років,назбирають, візьмуть квартиру, а там заживуть окремо.

У мріях це було так легко. На справі минуло вже п’ять років, а вони все “збирали”. Причому збирала переважно Ірина. Микола ж вважав, що іпотека – це “петля на шию”, а мама “завжди допоможе”. Ось і допомагала.

– Ірино, ти чого це, знову суп пересолила? – голос Зінаїди Петрівни пролунав із кухні так, що у вухах задзвеніло.

Ірина зітхнула. Хотіла було сказати, що це не суп, а борщ, і не пересолила вона нічого, а взагалі-то готувала на смак чоловіка, якому подобається гостріше. Але що толку? Скажеш одне – отримаєш десять у відповідь. Мовчала. Бо скандал влаштовувати не хотілося. Не в п’ятницю ввечері, не після важкого тижня.

– Чула, – Зінаїда Петрівна вже стояла в дверях кухні з ложкою в руці, – мовчить, значить, визнала провину. Ось молодець. Вчися у старших.

Ірина повернулася до раковини, щоб не бачити це торжествуюче обличчя. Це так прикро, коли до тебе влазять у каструлю, не спитавши? Або в шафу залізуть, речі розкладуть “як треба”. Або ось було – її улюблену сукню, подаровану ще мамою на ювілей, Зінаїда Петрівна віднесла на благодійність.

– Це мотлох уже, Ірино, ти чого? – сказала тоді. – Ми в нашому домі мотлох не зберігаємо. І взагалі, подякуй, що я шафи тобі звільнила.

В нашому домі. Ось це “наш дім” Ірина чула щодня. Хоча квартира була записана на Миколу. Але господиня тут була одна. Мати. А Микола… Він був, як сказати м’якше, дипломатом. Намагався догодити всім, щоб ніхто не лаявся. Тільки от зазвичай страждала Ірина.

Увечері Микола прийшов із роботи втомлений, сів узяв пульт.

– Іро, пельмені залишилися? – крикнув із залу.

– У морозилці, зліпила вранці.

– Чудово, – і вже Зінаїді Петрівні, – мамо, поставиш?

Ірина завмерла. Значить, пельмені ліпила вона, ставити буде мама. Тепло так, по-сімейному. Свекруха пройшла повз із пирханням: “Деяким не завадило б готувати нормально”.

Уночі Ірина довго не спала. У голові крутилися думки, як у пральній машині . Начебто все як завжди. І скандалу не було. А всередині ніби щось клацнуло. От буває, терпиш-терпиш, а потім – усе. Стакан переповнений.

Вранці вона встала раніше, тихо, щоб нікого не розбудити, і вийшла в магазин. Просто пройтися. Подихати. На вулиці було морозно, хрустів сніг, і від цього в голові стало легше. Сіла на лавку, дістала телефон і відкрила чат із подругою Оленкою. Та давно кликала до себе – “поживемо разом, відпочинеш від своїх домашніх”. Ірина думала: а може, правда?

Повернулася додому через годину – і одразу почула:

– Де ходиш? – Зінаїда Петрівна стояла в халаті, з бігудями. – Сніданок не приготувала. Чоловікові-то хто яєчню смажитиме?

– Він дорослий. Нехай сам, – Ірина тихо зняла пальто.

– Це що, у тебе характер з’явився? – здивувалася свекруха. – Ну-ну. Подивимося, хто тут у домі господиня.

Ірина зупинилася і раптом уперше подивилася на неї без страху. Спокійно так. Наче все зрозуміла.

– Не подивимося. Я вже все зрозуміла, – сказала і пішла в спальню.

За півгодини вона збирала речі. Тихо, не поспішаючи. За спиною шаруділи кроки, Зінаїда Петрівна бурчала: “Куди зібралася, дурепо?”. Але Ірина мовчала. А потім прийшов Микола.

– Ірко, ти чого? – він навіть не зняв черевики.

– Йду. У тебе тут господиня – мама. Ось із нею і живе. Я так більше не можу.

Він стояв посеред кімнати, розгублений, із відкритим ротом.

– Ти… серйозно?

– Ніколи не була серйознішою. Якщо що, у Оленки на дивані місце знайдеться. Мені багато не треба.

– Зачекай, давай поговоримо…

– П’ять років я тебе вмовляла поговорити. Зараз – пізно.

Вона вийшла. Він навіть не наздогнав.

Ранок у квартирі Оленки почався із запаху кави і звуку крана, що капає. Ірина прокинулася на дивані з почуттям легкої розгубленості. Де вона? Чому немає Зінаїди Петрівни за стінкою, її вічного кашлю і ранкової лекції про те, що “жінка зобов’язана вставати першою і готувати всім сніданок”? А, точно. Вона ж тепер – вільна жінка. Майже.

Оленка стояла біля плити в спортивних штанях і співала щось, розмахуючи сковорідкою з яєчнею.

– Іро! Підйом! Сьогодні ти в нас господиня. Рушник у ванній, каву наллєш собі сама, а потім ідемо – до нас прийшла нова сусідка зверху, неодружена, зла, як собака. Треба познайомитися. Раптом у вікна стукати почне.

Ірина хмикнула, натягнула светр і пішла на кухню. Усе було не так. Маленька кухня, шпалери з квіточками і кран, який капав у такт із радіо. Але чомусь було легко. Вільно. І, що дивно, не хотілося плакати.

– Ну і як відчуття? – Оленка сіла навпроти з чашкою.

– Наче цеглу з душі зняли.

– Ти, головне, не реагуй, якщо почне дзвонити. Чоловіки, вони як – поки все є, нічого не цінують. А як підеш – починають усвідомлювати.

– Не знаю… Микола не з тих. Він не буде дзвонити.

Помилялася. Микола почав телефонувати вже через день. Перший дзвінок – сухий, офіційний:

– Іро, як ти? Усе гаразд?

– Усе добре. Жива, здорова. Пельмені можу зварити сама.

Він мовчав, а потім коротко: “Гаразд, якщо що, я…” і кинув слухавку.

На третій день зателефонував уночі.

– Я не можу без тебе. У нас бардак. Мама мене дістала. Вона тепер мені лекції читає, як шкарпетки складати. І борщ її… Господи…

Ірина сиділа в темряві, слухала і думала: як же все-таки легко їй дихається. Не треба боятися, що хтось залізе в шафу або критикуватиме вечерю.

– Іро, може, ти повернешся?

– Я давала тобі шанс п’ять років. Зараз – черга мами. Справляйтеся.

Микола не справлявся. За тиждень Ірина дізналася від знайомої, що він прийшов на роботу в м’ятій сорочці, проспав нараду і лаявся в їдальні, бо не було його улюбленої каші. Серйозно – він реально скандалив через кашу.

А вдома в нього почався цирк. Зінаїда Петрівна, втративши об’єкт постійного нагляду, взялася за сина. Вона, як ураган, контролювала кожен крок.

– Миколо, куди пішов? У магазини тепер я ходжу. Ти не вмієш вибирати продукти.

– Миколо, ти неправильно ріжеш ковбасу. Ось ніж – ним усе рівно.

– Миколо, ти знову посуд не помив! Де в тебе совість?

І Микола почав розуміти – Ірина була не дружиною, а щитом. Вона рятувала його від мами. І відхід Іри – це як зняти бронежилет.

Він намагався щось змінити. Поговорив із матір’ю.

– Мамо, ну скільки можна?

– Що? Я тебе ростила, з горщиків піднімала, он скільки в тебе вклала, а ти мені рот затикаєш? Я що, заважаю жити? Та мені вже вісімдесят на носі! Ну, не вісімдесят, а майже.

– Та які вісімдесят, що ти вигадуєш?

– Ну і що? Не у віці справа, а в авторитеті! Ось у мене авторитет, а в Ірини твоєї – характер і амбіції.

Микола сів на диван, дивлячись у порожню стіну. Було б що-небудь корисне на цій стіні… але висіли тільки фотографії мами з тіткою Лідою.

А потім прийшов вечір. Микола сів за стіл із тарілкою макаронів і зловив себе на думці, що йому просто нікуди діватися. Мама дивилася на нього, як суворий учитель. Телевізор показував якесь ток-шоу. І так захотілося назад – туди, де можна просто мовчати, і щоб тебе не дошкуляли. Туди, де був смачний борщ і ніхто не чіпав шкарпетки. У світ, де була Ірина.

Він знову набрав номер.

– Ірино… Я все зрозумів. Я слабак. Я був боягуз. Але зараз я готовий. Якщо ти не повернешся, я… я переїду сам. Купимо квартиру. В іпотеку.

Ірина мовчала. Потім сказала:

– У тебе два тижні. Вирішуй.

Час минав. Ірина дивилася, як він намагався щось зробити. Він шукав квартиру, телефонував, радився. Уперше за п’ять років він не питав маму.

А наприкінці цих двох тижнів він зателефонував.

– Іро, я знайшов однушку. Поки що винаймаю. Але ми туди переїдемо. Якщо ти згодна.

– Тільки за однієї умови, – відповіла вона, – більше ніхто й ніколи не командуватиме мною. Ні мама, ні ти. Я тепер не та Ірина.

– Я знаю. І я це поважаю.

Ірина поклала слухавку. У неї тремтіли руки. Вона зрозуміла, що не хоче повертатися назад – у те старе життя. Але почати нове – може, й варто. З чистого аркуша. В іншій квартирі. З іншим Миколою. Чи без нього – час покаже.

Переїзд пройшов важкувато: мішки, коробки, холодильник, що застряг у дверях, і спина Миколи, вкрита потом і муками совісті. Він тягав усе сам, майже не скаржачись. Ірина дивилася на це з легким подивом: ну треба ж, не розвалився, коли без мами-то.

Нова квартира була скромною: однокімнатна в панельці, стіни пожовкли від часу, а у ванній текла труба, але… тиша. Свобода. Ніхто не дихав у потилицю. Можна було ходити в халаті й пити чай о десятій вечора – і ніхто не скиглив, що це “шкідливо для шлунка”.

– Ну, як тобі? – запитав Микола, присівши на стілець, який ще не скрипів, бо був новий.

– Труби гримлять. Але я щаслива.

Він усміхнувся. Уперше за довгий час вони сиділи навпроти одне одного без криків, докорів, скандалів.

– Я мамі сказав, що тепер у нас свої правила. Що жити з нами вона більше не буде.

– Ну і як вона?

– Влаштувала істерику. Плакала, що ти мене “відвела” і залишила її на самоті. А потім… потім замовкла. Мабуть, усвідомила.

Ірина кивнула. Вона знала: затишшя – це не кінець, це буря на підході.

Через тиждень буря увірвалася у двері. В прямому сенсі. Дверний дзвінок тріщав, як пожежна сирена, і стояла на порозі – звісно, Зінаїда Петрівна. При повному параді: пальто з хутром, помада, погляд – як у слідчого.

– Ну, привіт, діти мої нещасні, – з натиском сказала вона, переступаючи поріг.

Ірина одразу відчула: знову почнеться.

– Мамо, ти чого? – Микола спробував її зупинити.

– Та ось прийшла подивитися, як ви тут, обжилися без мене. Пил у вас, між іншим, на полицях. І чайник… у тебе, Ірино, чайник не митий. Що ж ти за господиня така?

Ірина мовчки поставила чашку. Підійшла до Зінаїди Петрівни і сіла навпроти.

– Давайте відразу, без натяків. Ви прийшли – що хочете?

Свекруха зблідла. Видно було, не очікувала такого.

– Я… просто… турбуюся. Микола схуд. Втомлений.

– Микола схуд тому, що тепер сам готує, а не чекає, що за нього все зроблять. І втомився, бо сам живе. Як дорослий.

Мовчання повисло, як хмара.

– Мамо, – Микола підійшов і вперше сказав спокійно, але твердо, – ти не господиня в нашому житті. Ми тебе любимо, але в нас свій дім. Свої правила. І якщо хочеш бути в нашому житті – будь гостем, не диктатором.

Зінаїда Петрівна відкрила рот, але слів не знайшла. Кілька секунд стояла, потім прошипіла: “Ви мене зрадили”, і пішла, грюкнувши дверима.

Ірина довго стояла біля вікна, дивлячись, як та йде. Хода горда, але в плечах – образа. Шкода? Так. Але повернутися до колишнього життя – неможливо.

Минуло півроку.

Ірина сиділа в кріслі, гортала журнал і пила чай із лимоном. Той самий чайник, який “немитий”, блищав. Микола був на кухні, готував салат за новим рецептом. Зранку були на ринку, вибирали шпалери. Дім став затишним. Їхній дім. Не мамин.

– Ірино, – Микола вийшов із тарілкою, – пам’ятаєш, ти казала, що хочеш курси масажу пройти? Я записав нас обох. Разом підемо.

Ірина усміхнулася.

– Це що, новий виток життя?

– Чому ні? – він сів поруч. – Я багато чого зрозумів. Життя коротке. І жити його треба не так, як комусь хочеться, а як ми самі хочемо.

Вона подивилася на нього уважно. Раніше він був інший: тихий, безініціативний. А зараз – інший погляд, інший голос. Невже виріс? Чи просто прокинувся?

– А мама? – тихо запитала вона.

– Дзвонила вчора. Сказала, що з подругою в санаторій збирається. Сама. Без нас.

– Ти диви, без нас може.

– Ще як.
Вони сиділи на балконі, під пледом, із чашками чаю. Місто шуміло, але їхня квартира була тихою гаванню.