Рахувати гроші в чужому гаманці – справа невдячна, але мені просто прикро від того, як мама розставила пріоритети. Внучка в неї опинилася на останньому місці, її легко випередив якийсь малознайомий дядько, якого мама знає лише пів року.

Я чекала дитину від свого нареченого. Ми тоді вже подали заяву до РАГСу, тому у мене навіть не стояло питання чи залишати дитину, чи ні. Звісно, лишати!

Ми ж за фактом вже сім’я, а те, що штампу в паспорті немає – це все дрібниці, думала тоді я. Але реальність продемонструвала, що я нічого не розумію.

Наречений чоловіком так і не став. За два тижні до весілля я його спіймала на зраді, наречений відмовлятися не став, заявив, що мене він більше не кохає, тому дуже добре, що я сама все дізналася.

Весілля скасувалося, постало питання, а що робити з вагітністю? Я бачила майбутнє виключно у розрізі сім’ї. Тоді й бюджет сходився, і взагалі все було просто і зрозуміло.

А тут наречений заявив, що дитина йому не потрібна, тому на допомогу я можу не розраховувати. Зарплату він отримував у чорну, у білу йшов лише мінімальний оклад. Та й із тих грошей він платити не збирався.

Я схилялася до аборту, бо розуміла – одна я дитину не витягну. В мене просто не вистачить ресурсу ні морального, ні матеріального.

Тоді мама і сказала, що мені обов’язково треба залишити дитину, а вона допоможе виховати. Мовляв, не пропадемо, і не за таких умов виживали.

Ну, якщо мені обіцяли допомогу, то чого б і не народити? Ідеї про аборт з голови вивітрилися, я почала готуватися до пологів. Готувалася я активно.

У мене була спадкова однокімнатна квартира від бабусі по батькові. Квартира була у жахливому стані, там для нормального життя був потрібний капітальний ремонт.

До весілля думала, що цю квартиру з чоловіком приведемо у більш-менш нормальний вигляд, продамо – ось нам і перший внесок на іnотеку. А тут довелося самостійно робити ремонт.

Ми з мамою вирішили, що квартиру здаватимемо, хоч якась копієчка. Але для цього квартиру потрібно було привести в жилий стан, чим я й зайнялася.

Я переклеїла шпалери, пофарбувала, що потрібно, відмила сантехніку до прийнятного стану. Квартиру вдалося здати, нехай і не за величезні гроші, але як є.

Поки сиділа у декреті, підробляла вечорами. Мама приходила з роботи, а я бігла мити підлогу, бо на мамину зарплату та гроші з оренди жили ми дуже скромно, на дочку йшло дуже багато грошей.

Коли нам дали садок і я вийшла на роботу, полегшало. Погано, що дочка в садку почала часто хворіти, а мама відмовлялася сидіти з нею на лікарняних.

Через це мені довелося брати в кредит ноутбук і домовлятися з начальством, щоб дозволили мені працювати з дому. Якось мені це вдалося.

Дочка хворіла дуже часто, нам лікар порадив звозити дитину на море. Ну де ми, а де море?
Грошей на поїздку потрібно багато, а нам вистачало впритул. До того ж мама якоїсь миті почала випроваджувати мене з квартири.

– Я думала, що ти сама зрозумієш, коли честь час знати. Скільки можна у мене на шиї висіти? У тебе квартира є, ось там і живи, а мені й собі пожити хочеться, – оголосила вона мені.

Довелося виселяти мешканців, перебиратися до тієї квартири, а там ні меблів, ні побутової техніки. Бабусине старе ми викинули давно, а мешканці зі своїм приїжджали, з ним же і поїхали.

Мама виділила трохи посуду та постіль на перший час, решту я купувала сама. Довелося брати кредит, бо жити у порожній квартирі з дитиною дуже складно.

– Я б допомогла, якби я мала можливість, але ти ж сама все знаєш, – розводила мама руками.

Я переїхала, мама дуже швидко налагодила особисте життя. До неї буквально через тиждень переїхав мужик, який молодший за неї десь років на десять.

Я його бачила раз, коли заходила забрати останні пакети з дитячими речами. А потім мені було вже не до сімейного життя мами.

Дочка знову почала хворіти, а лікарі грішили на імунітет і радили при першій нагоді звозити дитину на море, ну, і вітамінів пити більше.

Але море нам найближчим часом не світить. Як мінімум, треба виплатити наявний кредит, а потім вже брати новий і їхати з дочкою на море.

І тут мене дивує мати. Вона хвалиться мені, що взяла дві путівки на море. Я так зраділа, думала, що вона з собою внучку візьме, почала думати, що треба докупити, а що в дочки є.

Але варто було мені завести розмову, що як класно, тільки дитині купальник треба купити, тому треба знати, скільки в мене є часу, як мама мене обірвала.

– Яка онука? До чого тут онука? Я з Сашком їду! – прояснила мама.

Сашко – це той мужик, що до неї переїхав. Ось його мама по путівці, на курорт і везе, а онучку, якій всі лікарі радять побувати на морі, вона брати не збирається.

Посварилися ми з мамою, бо промовчати я не змогла. Розумію, особисте життя, всі справи, але я думала, що здоров’я дитини якось важливіше за вигул свого залицяльника.

Мама на мене образилася, заявила, що нема чого її гроші рахувати, для мене вона зробила все, що мала і навіть більше, а я і звикла на її шиї сидіти. Загалом обмінялися “люб’язностями”.

Тепер мама готується до поїздки, а я продовжую платити кредит, щоби взяти новий, цього разу для того, щоб звозити дитину на море.

КІНЕЦЬ.