Пустити жити дітей до себе – найбільша помилка. Я щиро жалію, що не вигнав доньку та зятя раніше. Наша Марія у 2020 вийшла заміж. Ми з жінкою та сватами оплатили їм весілля у дорогому ресторані. І так вийшло, що після свята постало питання – а де житимуть молодята? Ми зголосилися пустити їх до себе.

У нас двоповерховий будинок, велике подвір’я, гараж на 2 машини. – Ой, тату дякую! Господи, ти нас так виручив, чесно, – аж плакала від щастя донька. Спершу діти думали пожити у нас рік-другий, взяти кредит на житло та потім переїхати. Але через місяць після весілля Марія завагітніла.

Тому питання щодо переїзду молодята відклали. Тим паче, що у нас народилася двійня – Артем та Артур. Марії було важко справлятися з дітками. Тому жінка Люда звільнилася з роботи аби їй допомагати.

Та і треба щось на вечерю приготувати, в хаті та на подвір’ї поприбирати, у садку лад навести. Одна, коли онукам було 7 місяців, то Марія вирішила, що час виходити з декрету: – Я не курка-насідка, аби з ранку до ночі біля них бігати.

Хочу працювати! Так швидше вийде відкласти на квартиру. Тому за онуками та господарством доглядала Людмила. Їй також було важко, я бачив, що вона швидко втомлюється та ходить, наче зомбі, по будинку.

І я часто брав на роботі вихідні або працював дистанційно, аби їй чимось допомогти. Але діти потім остаточно сіли нам на голову. Ми з жінкою платили за комунальні послуги, купували продукти додому.

Та навіть для онуків іграшки та солодощі! – Тату, ну ми відкладаємо на квартиру. Не можемо розкидати гроші на різні дурнички, – дорікала донька. Але що там гроші. Марія навіть вдома нічим не допомагала. Посуд не мила, речі в прання не закидала, підлогу не витирала. Тільки приходила з роботи, йшла в душ і спала.

Зять таким самим був ледарем. Того ранку зять проспав та запізнювався на роботу. Коли виходив з кухні, то забув телефон на столі. Я вирішив швидко йому завести, знав адресу офісу.

Вже доїхав до парковки, аж раптом на телефон прийшла смс-ка від Марії. І я побачив початок, де донька написала декілька “лагідних” слів про нас. Телефон зятя був без пароля. Я відкрив їх переписку. Донька писала стільки гидоти про нас. Називала “старими віслюками”, “паразитами”, “Постійно буркотять мені над вухом. Дістали, чого їм рот не закривається” “Мені діти вже так набридли.

Давай скинемо їх на вихідні на батьків та поїдемо до друзів на дачу?” “Скажу мамі, що затримаюся на роботі. Бо знову буде дорікати, що я погана мама, раз пішла гуляти з подругами”. “А нащо нам взагалі переїжджати? Краще купимо нову машину” Ті слова мене морально добили, я ледь не плакав.

От хотів дітям зробити добро, а мені так віддячили. Дочекався до вечора, зібрав всі речі Марії, зятя та онуків і виставив валізи за паркан. Люда спершу мені не вірила, але я потім показав телефон та всі смс-ки. – Мамо, тату, що це за виставка наших валіз? Ви прибираєте чи що?

– Ні. Ми тут небажаних квартирантів вирішили виселити геть. – Кого? Нас? – Так. Ми ж для вас паразити, старі віслюки. Так шукайте кращих батьків. Марія довго виправдовувалася, але ми вже не вірили жодному її слову. Врешті-решт, діти забрали валізи та поїхали до свекрів.

Однак, пані Ольга та пан Роман живуть у невеликій, двокімнатній квартирі. Через декілька днів пані Ольга зателефонувала до мене з претензіями. Типу чого це я чужі переписки читаю та дітей виганяю: – Ви хоча б про онуків подумали. Де наші хлопчики житимуть? – Ну точно не в нас. Годі, награлися в няньок. І свати, і діти на нас сильно образилися. Але то хіба ми винні? Зараз Люда знайшла нову роботу і наше життя налагодилося. Наче позбулися якогось тягара.

КІНЕЦЬ.