Протягом останніх двох років я відчувала, що щось у цьому житті зробила не так. Я завжди пишалася своїм сином. Він добре навчався у школі, відвідував спортивну секцію, не курив та не спілкувався з поганою компанією. В принципі, для матері хлопчика більшого й не треба.

Після школи син сам зумів вступити на спеціальність, яку також сам і обрав. Я вважала, що як мати, я цілком виконую план і трохи заспокоїлася.

Чоловік усі ці роки у виховання сина вкладався мінімум. Практично все їхнє спілкування зводилося до питань про успіхи та досягнення. Часу вони проводили разом мало.

У тому році син закінчив університет і постало питання про пошук роботи. Ось тут нас з чоловіком і чекав сюрприз. Виявилось, що нашому хлопчику підходить не будь-яка робота. Йому так просто не догодити!

Все літо він просто просидів вдома. Казав, що хоче відпочити, що всі ці іспити та підготовка до диплома висмоктували його сили. Я, наївна, розраховувала, що син нарешті приноситиме гроші в сім’ю, а вийшло зовсім навпаки.

Син сидів вдома. Чоловік також вечорами завжди вдома. Ось і найшла коса на камінь. Почалися майже щоденні чвари та скандали. Чоловік називав сина дармоїдом і відправляв хоч на якусь роботу, поки той не знайде щось пристойніше для себе.

Але такі сварки тривали лише спочатку. Потім настав переломний момент. Чоловік став звинувачувати у всьому мене! Тепер у нього я була винна, бо виховала сина недостатньо добре.

Коли питання постало у такій формі, я не витримала. Чоловік все життя безвідповідально ставився до своїх батьківських обов’язків (вся його функція зводилася у фінансуванні), а коли син виріс, то виявилося, що винна тільки я одна!

Насправді поведінка дорослого сина мене теж дуже дратувала. За час навчання в університеті я вже встигла відвикнути від спільного проживання. Тепер же в мене вдома жив завжди незадоволений підліток. Підліток – тому, що поводився син саме так. На зауваження щось зробити чи прибрати за собою він огризався. На питання про працевлаштування психував та закочував очі.

У домашніх справах моя доросла дитина теж не прагнула брати участь. Якщо я просила якоїсь допомоги, то завжди бачила його незадоволене перекошене обличчя. І якщо син все ж таки щось робив, то мені це вже було не в радість. Яка насолода від того, що я його змусила?

Так ми протрималися понад рік. Одного дня, з останніх сил плелась з роботи, я зрозуміла, що я вже на межі. Зараз прийду додому, а син із чоловіком знову лаються чи зовсім не розмовляють один з одним. Накинуться на мене, щоб встигнути розповісти свою версію правди раніше за іншого.

Я вирішила сина вигнати. По справжньому. Без погроз або сліз просто поставити його перед фактом, що нам, для підтримки хороших відносин, потрібно жити окремо. Прийшла додому, зайшла до сина в кімнату, побачила весь цей безлад і його, що сидить спиною до мене і грає в комп’ютерні ігри, і зрозуміла, що все роблю правильно.

Звісно ж, син образився. Хоча я і запропонувала дати йому грошей на оренду квартири на перші пару місяців. Нічого не взяв. Увечері зібрав речі та просто пішов. Було страшно. Я переживала, звинувачувала себе. Чоловік навпаки ходив радісний і задоволений. Явно вважав, що це він вирішив проблему.

Два дні я собі не знаходила місця. А потім зателефонувала свекруха і сказала, щоб я не переживала. Виявляється онук переїхав до неї! Свекруха мешкає на іншому кінці міста, в іншому районі. Свекра не стало вже сім років тому. Зараз вона одна і місце, щоб розмістити онука, вона має.

Ще через тиждень мені прийшла смс з інформацією, що син влаштувався на роботу! Я від радості мало танцювати не почала. Ми чекали на це дуже довго. Я так довго зводила себе докорами совісті. Все думала, що щось робила не так, десь недодивилася. А з’ясувалося, що синові просто потрібний був струс.

Навіщо йому було працювати? Ми з чоловіком забезпечували його їжею, житлом та безлімітним інтернетом. А ось перед бабусею, мабуть, стало соромно цілими днями штани просиджувати.

КІНЕЦЬ.