Після нашого весілля мій чоловік Андрій наполягав на тому, щоб ми жили з його батьками, незважаючи на те, що ми мали можливість жити з моїми. Я не заперечувала проти цього, тому що його батьки мали великий будинок, і вони користувалися великою повагою в нашому селі. Мені було 23 роки, коли ми одружилися, і моя любов до Андрія змусила мене підкорятися всім його бажанням. Хоча їхній будинок був великим, придатними для використання були лише дві кімнати, і ми ділили кухню та ванну

з моїми новими родичами. Мені не дозволялося готувати те, що я хотіла. У нас був спільний сімейний бюджет, який контролював мій свекор. Коли я працювала вчителькою, вся моя зарплата йшла безпосередньо до свекрухи, а під час декретної відпустки мені доводилося буквально випрошувати гроші на продукти та дитяче приладдя. Я ніколи ні з ким не ділилася своїми переживаннями, але мої батьки відчували моє нещастя. Якось моя мама сказала мені, що збирається до Іспанії

на заробітки. Протягом чотирьох років вона не надсилала мені жодних грошей, побоюючись, що мій свекор забере їх собі. Натомість вона зібрала достатньо, щоб купити мені квартиру. Під час останнього телефонного дзвінка вона порадила мені офіційно розлучитися з Андрієм, оскільки інакше квартира вважатиметься спільною власністю. Я давно вже думала про розлучення, тому що моя любов до Андрія згасла, і я почувала себе прислугою в будинку моїх родичів. Мама створила для мене сприятливі умови: мені залишається зробити найважчий крок.

КІНЕЦЬ.