— Пропишіть онучку. Вона ж ваша єдина внучка. Отримаєте нове житло — у неї буде частка, хоч якась гарантія на майбутнє.

Відповідь свекрухи мене просто приголомшила.

— А раптом у моїх синів ще будуть діти?

Я добре пам’ятаю той день, коли пішла з першого шлюбу. Без сцен і літаючих тарілок.

Просто зібрала речі й поїхала з дочкою у своє житло. З того часу минуло багато років, але деякі події, деякі розмови закарбувалися в пам’ять так, що досі викликають негативні хвилі емоцій.

Одна з таких розмов була з моєю першою свекрухою. Жили вони тоді в старому будинку під розселення.

Місце було непогане, і всі розуміли, що рано чи пізно замість нього зведуть новобудову, а мешканцям дадуть квартири.

Я тоді звернулася до неї з цілком логічним проханням:

— Пропишіть онучку. Вона ж ваша єдина внучка. Отримаєте нове житло — у неї буде частка, хоч якась гарантія на майбутнє.

Відповідь свекрухи мене просто приголомшила.

— А раптом у моїх синів ще будуть діти?

Я дивилася на неї й не могла зрозуміти: це жарт чи вона справді так думає?

Які ще діти? Один, мій колишній чоловік, уже тоді пив так, що ледь стояв на ногах.

Другий, молодший, тинявся з підозрілою компанією, і вже тоді ходили чутки, що він опиниться у місцях не дуже славетних.

— Але ж це ваша єдина внучка, Марино Іванівно, — повторила я.

— Ну то й що? Діти виростуть, одружаться, у них теж будуть сім’ї, ще народяться онуки!

Я не стала сперечатися. Говорити щось у відповідь не мало сенсу. Я просто розвернулася й пішла.

Час усе розставив на свої місця. Мій колишній чоловік остаточно спився, ніде не працював, жодної копійки аліментів я від нього так і не побачила. А потім його не стало.

Другий син свекрухи теж пішов ще гіршою дорогою. Тепер він сидить на шиї у матері і вимагає гроші.

А моя донька виросла. Вона ніколи не бачила від тієї родини нічого доброго. Не отримувала ні подарунків, ні уваги. Для них вона була ніхто.

І тепер, коли їй уже 30 років, вона єдина онучка, яка могла б бодай якось допомогти тій старій жінці, яка є її бабусею. Але, звісно, вона цього не зробить.

Вони давно не спілкуються.

Я теж нічого не вимагала від тієї сім’ї. Коли розлучалася, забрала свою дитину і більше нічого не просила. Жила, як могла.

Іноді думаю: от старає ця бабця. Що вона робитиме? Кому буде плакатися? Чи згадає вона про свою єдину внучку, яку відштовхнула колись?

Я навіть уявляю, як це станеться.

— Онучечко, допоможи старенькій! — скаже вона.

Але кому вона буде це говорити? Людині, яку ніколи не вважала рідною і не хотіла знати?

Яку навіть у дитинстві не хотіла прописати в своєму житлі, тому що раптом у її синів будуть інші діти?

Життя — воно таке. Воно повертається бумерангом.

Я не знаю, що робитиму, коли вона занедужає. Одна частина мене хоче сказати: «Це не моя проблема». Але інша? Інша все ж вагається.

Чи варто мені щось робити в цій ситуації? Чи, може, просто залишити все, як є, і дати їм пожинати те, що вони сіяли все життя?

Я дуже буду вдячна за якісь ваші думки і поради.

Джерело