Віра знала, що мама пішла через неї. Мама не раз казала, що Віра — її покарання, що сил у неї більше немає, і якби вона знала, нізащо б не вплутувалася в цей цирк.

Про який цирк йдеться, Віра не розуміла, але усвідомлювала, що псує мамі життя. Мама так і говорила, розтягуючи голосні, коли скаржилася на Віру і тата подругам телефоном:

— Усе життя пішло шкереберть! Таку кар’єру могла б побудувати, таку кар’єру! Ти ж пам’ятаєш, мене скрізь запрошували!

Віра була негарна. У неї був великий ніс, а вуха стирчали в боки, як у тата. Вуха вона ховала за волоссям, яке мама називала клоччям, — волосся у Віри теж не вдалося і було, як у тата: жорстке та неслухняне.

Прищі на чолі, які Віра відчайдушно давила, доповнювали картину. Мама якось сказала:

— І не подумаєш, що моя. Підмінили, чи що…

Те, що в мами хтось є, Віра дізналася раніше за тата. Тато був доброю, але наївною людиною і вірив кожному маминому слову.

Мама вирішила, що Вірі треба схуднути, інакше вона ніколи не вийде заміж, і повела її до басейну. Тренер Михайло був високим і м’язистим, з блакитними очима, немов вода в басейні. З цим Михайлом мама й закрутила роман, а потім до нього й пішла.

Спочатку було важко. Тато, завжди такий м’який і довірливий, тепер часто мовчав, задумливо крутячи в руках горнятко з холодним чаєм.

Віра злилася — і на маму, і на цього Михайла, і навіть на себе, адже це через неї мама пішла. Бабуся, яка приходила до них щосуботи, щоб допомогти з генеральним прибиранням та наготувати борщу й котлет, зітхала:

— Пропадете ви самі! Треба батькові терміново нову маму тобі шукати.

Бабуся не помилялася: Віра з татом і справді занепадали. Так, Віра десь підхопила воші, і в класі з неї всі глузували — у дванадцять років і воші!

Волосся у Віри було густе, і хоч як тато старався обробити його шампунем, нічого не виходило. Довелося зробити коротку стрижку, як у хлопця, і тепер стирчасті вуха ніяк не можна було сховати.

— Потвора! — кричали хлопчаки Вірі вслід, а вона плакала в роздягальні, заховавшись серед задушливих пуховиків.

У тата теж були проблеми: його звільнили з роботи, бо кілька разів ішов у запій, а нову знайшов насилу, і то за допомогою бабусі. Тож Віра погоджувалася, що татові потрібна нова дружина, хоча мачухи вона не хотіла: начиталася казок і знала, що нічого доброго від цього чекати не варто.

Бабуся взяла справу в свої руки рішуче.

Вона завжди знала, що її син — добрий, але безхарактерний, а онука — негарна, але розумненька. Тому вона, не попередивши сина, розмістила оголошення в місцевій газеті:

«Добрий чоловік, 38 років, без шкідливих звичок шукає добру жінку для створення сім’ї. Є донька, 12 років, скромна, слухняна. Житло є».

Бабуся навмисне не згадувала про Вірині воші й татові запої — «потім розберуться». Відгукнулися дві вдови та одна розлучена з дитиною. Але перша виявилася занадто старою, друга — жадібною («А дача у вас є? А машина?»), а третя, побачивши Вірину стрижку, гидливо скривилася:

— Ну й хлопчик у вас.

Тоді бабуся пішла іншим шляхом: вона вірила, що «в церкві добрі люди водяться», тому вбрала Віру в сукню з комірцем (яку та ненавиділа) і змусила тата поголитися.

Після служби бабуся спритно підвела сина до приємної жінки, яку пригледіла раніше.

Жінка спочатку їм посміхалася, але, дізнавшись, що Віра вчиться погано та «трохи замкнута», а тато має проблеми з пляшкою, ввічливо відмовилася:

— Мені б чоловіка простішого… Без зайвих клопотів.

Допомогла бабусі її подруга, у якої була доросла донька Галина «з характером».

— Познайомитеся, а там видно буде, — заявила бабуся.

Галина виявилася миловидною, майже як мама, але вдача в неї і справді була непроста. Та татові з таким характером було простіше — можна було мовчати й не чинити спротиву.

Вірі Галина не подобалася, але їй не хотілося, щоб тато сумував, і вона не стала сперечатися, коли Галина переїхала до них із двома торбами й залізною рішучістю «навести лад». Вона викинула старі мамині речі (Віра потайки витягла зі смітника улюблений мамин светр), переставила меблі й змусила Сергія купити нову скатертину.

— Тепер тут буде чистота, — оголосила вона.

Сергій тільки кивав. Він був радий, що хтось узяв на себе клопоти по господарству, але Віра дивилася на Галину з підозрою, оскільки та одразу взялася за її виховання:

— Волосся відростимо, сукні носитимемо, а то в джинсах, як хлопчисько!

Але коли вона спробувала змусити Віру мити підлогу, «щоб привчити до порядку», та вперше нагрубила:

— Ви мені не мама!

— А ти мені не донька! — в тон їй відповіла Галина.

— І я не зобов’язана мити за тебе підлогу.

Поступово вдома встановилися нові порядки. Здебільшого такі, що дратували Віру, але було й хороше: наприклад, Галина купила їй мазь від прищів, і за три місяці шкіра у Віри стала чистою. А ще тато пити перестав — зарплату Галина в нього одразу забирала і на дурниці витрачати не дозволяла.

— Може, розлучишся вже зі своєю кралею і розпишемося? — якось запитала Галина.

Віра й не знала, що батьки офіційно ще не розлучилися. А тато сказав:

— Я боюся, що суд їй Віру віддасть. І квартиру. Хай буде як буде.

Галина на це ображалася, і Віра її розуміла: вона б теж не хотіла жити без шлюбу.

Татові зателефонували з лікарні вночі. Віра спала й нічого не чула, тож новини дізналася вранці. Тато і Галина посадили її на диван і нависли над Вірою, ніби з батьківських зборів прийшли. Потім тато сказав:

— Мама потрапила в аварію.

Віра мовчала.

— Вона загинула.

У грудях утворилася діра.

— У неї є син. Два місяці.

Віра завжди хотіла братика чи сестричку, але мама казала, що нізащо вдруге на це не підпишеться. Виходить, підписалася.

— Оскільки ми офіційно не розлучилися, вважається, що це мій син, — продовжив тато.

— А насправді? — пошепки запитала Віра.

Тато не відповів. І так було зрозуміло.

Пізніше Віра дізналася, що тренер Михайло теж був у тій машині. Вони з мамою були не пристебнуті, а хлопчика врятувала дитяча люлька. Віра проплакала кілька днів і не ходила до школи. Галина й тато про щось перемовлялися й немов сварилися. Нарешті, Галина заявила:

— Треба забрати хлопчика.

— Але він не мій син! — кричав тато.

— Зате її брат, — зауважила Галина.

Віра, яка хоч і змирилася з наявністю Галини в їхній сім’ї, до цього моменту вважала її злою мачухою з казки. Але після цих слів вона кинулася до Галини, обійняла її і сказала:

— Ти найкраща!

Галина зніяковіла, а тато сховав очі.

— Гаразд, — сказав він.

— Спробуй зрозумій вас, жінок.

Хлопчик був крихітним, з милими рожевими ніжками. Віра полюбила його з першого погляду. Галина, може, й не з першого, але дбала про нього з усією відповідальністю. А тато… Тато довго уникав дивитися на хлопчика, але коли той зробив перший крок, гепнувся на підлогу і закричав, простягаючи до тата руки, нарешті розтанув і сказав:

— Йди сюди, синку. Усе буде добре!

Непростий вибір постає перед людиною, яка опиняється на роздоріжжі. Що керує нашими вчинками: обов’язок, відповідальність, чи почуття, що підказує серце?

І чи завжди той, кого ми сприймаємо як чужого, не може стати рідним?