Того дня я поверталася додому з роботи, почуваючись шалено щасливою. Я планувала купити інгредієнти для особливої вечері, щоб відсвяткувати це з чоловіком, бо наша дочка поїхала до табору. Проходячи повз сусідський будинок, я побачила діда Макара, який стояв біля паркану.

Він виглядав інакше, навіть молодше, і він мав урочистий вираз обличчя.

— Доброго дня, діду Макар, ти такий гарний сьогодні, невже сьогодні якесь свято?

Хоч би як дивно це звучало, виглядаєш, як якийсь іменинник, — сміючись, сказала я йому.

— Доброго дня, доню, але я не просто іменинник, у мене ювілей, мені сьогодні вісімдесят, — відповів він.

Я привітала його і запитала, чи чекає він гостей. Він сказав, що сподівається, що його син та онуки приїдуть, але вони не дзвонили кілька днів. Ідучи, я не могла перестати думати про його річницю. Я зрозуміла, що незабаром день народження мого батька, і мені потрібно було спланувати подарунок.

Пізніше того ж вечора мій чоловік прийшов додому з роботи, і в нас було все готове для нашої особливої вечері. Коли ми збиралися їсти, чоловік зауважив, що в дідусі Макара ще горить світло. Він запропонував підійти і привітатись, оскільки він не заслужив залишатися одному в такий особливий день.

Ми швидко приготували посуд і попрямували до діда додому. Ми привітали його з ювілеєм, і він радо запросив нас приєднатися до нього на вечерю. Виявилося, що ні син, ні онуки не прийшли у гості і навіть не подзвонили.

Ми залишалися з дідусем до пізньої ночі, слухаючи його життєпис. Повернувшись додому, ми із чоловіком обговорили ситуацію. Ми пообіцяли один одному, що ніколи не забудемо своїх батьків і не створимо для них такої ситуації. Як це жахливо почуватися зайвим у житті близьких.

КІНЕЦЬ.