Поліна відчинила двері й ледь встигла відійти вбік — на порозі стояла тітка Олена: яскрава, засмагла, у квітчастому сарафані, немов зійшла з картинки відпускного каталогу. У волоссі в неї красувалася акуратна шпилька з квіткою, а в руці — невелика дорожня сумка.

— Оленко! — вигукнула Поліна і кинулася їй на шию.

— Як же я рада тебе бачити! Скільки літ, скільки зим!

— І коли ти встигла скучити? — з лукавою усмішкою обійняла її тітка.

— Чула, ти тепер вся в думках про Кирила. Все в тебе про нього: Кирило те, Кирило се…

Кирило був нареченим Поліни. За місяць у них весілля, і весільна сукня вже висіла в шафі, чекаючи свого зоряного часу.

Вона вже знала, які квіти будуть в букеті, які туфлі взує, і навіть яку пісню вони танцюватимуть на першому танці.

Поліна зніяковіла, опустила очі, а потім хихикнула:

— Ревнуєш? Сама побачиш — він приголомшливий. Він вміє слухати, говорить такі речі, від яких мурашки по шкірі. Я в ньому впевнена.

Знала б вона, чим обернеться ця зустріч. Якби можна було відмотати назад хоча б один тиждень…

Стояв розпал літа, спека плавила асфальт, а вітер носив вулицями пух з тополь. Старий район, де жила Поліна з батьками, потопав у зелені, спогадах і задушливих запахах літнього міста.

Пил стояв у повітрі, вікна були розчинені навстіж, і десь долинав скрип старого вентилятора.

Тут вона виросла, тут навчалася, закохувалася, переживала юнацькі драми. Кожен куточок вулиці був їй знайомий: лавочка біля під’їзду, де вперше поцілувалася; стара карусель у дворі, де каталася в дитинстві. Тут було її минуле, а попереду маячило — майбутнє.

Поліні було двадцять два. Вона навчалася на четвертому курсі журфаку, обожнювала книги, і завжди уявляла своє життя як роман — з яскравими почуттями, власним будинком і коханим чоловіком.

У її зошитах завжди були замальовки не тільки текстів, а й мрій: як виглядатиме її кухня, як вона обійматиме чоловіка вранці.

Кирило, її наречений, був архітектором, старшим на три роки. Разом вони будували плани: будинок за містом, тихе життя, взаєморозуміння. Він малював проєкти, вона писала до них тексти — мрії перетворювалися на візуалізації.

Мама Поліни збиралася подарувати їм ділянку, батьки Кирила обіцяли допомогти з грошима. Здавалося, все складається ідеально.

Весілля вирішили зробити скромним, щоб усе вкласти в мрію. «Весілля — це день, а дім — на все життя», — говорили вони.

І ось у цей хвилюючий момент до їхнього дому приїхала молодша сестра мами — тітка Олена.

Поліна обожнювала тітку з дитинства. Олена була всього на 11 років старша, і завжди здавалася їй ковтком свободи: красива, впевнена, дотепна, з величезною жагою до життя.

Вона носила яскраві сукні, голосно сміялася і вміла захоплювати розповідями про Париж, Відень, загадкових залицяльників і випадкові зустрічі. З чоловіками в неї були свої складнощі — один недовгий шлюб у юності, після якого залишилися тільки анекдоти та іронія.

— Ну, що за красуня! — тітка з порога розцілувала племінницю. — І коли ти виросла така? Наче вчора ще з бантиками бігала!

— Проходь, Оленко, я тебе чекала. Мама спекла твій улюблений пиріг з вишнями. І компот зварила, як у дитинстві.

У домі все було готово: фотографії майбутніх молодят на полиці, листівки, список гостей, навіть коробка зі стрічками для запрошень.

— Кирило, кажеш? — тітка взяла в руки фото. — Красивий хлопець. І погляд у нього розумний. А губи — ух, які виразні. Напевно, знає собі ціну.

— Він найкращий! — з усмішкою вигукнула Поліна. — Тобі він сподобається відразу, як тільки побачиш. Він уважний, смішний, цілеспрямований. Вміє дбати і ніколи не підвищує голос.

Олена усміхнулася:

— Подивимося, подивимося…

Кирило з’явився ввечері. Приніс торт з улюбленої кондитерської, поцілував Поліну в щоку. Вона сяяла від щастя, представляючи його тітці:

— Кирило, це Оленка. Моя улюблена тітка, ми з нею як сестри.

Кирило простягнув руку. Олена потиснула її трохи довше, ніж заведено, і подивилася прямо в очі. Посмішка в неї була занадто тепла. Поліна відчула укол, неясне занепокоєння. Немов тінь пробігла по кімнаті.

— Дуже приємно. Ви — уособлення жіночої краси, — сказав Кирило, трохи схиливши голову.

— А ви — втілення надійності та смаку, — відповіла Олена, не відводячи погляду.

Поліна відчула укол. У цій фразі було щось занадто особисте. Щось, що не повинно було прозвучати в перший вечір.

З кожним днем тітка дедалі частіше втручалася в підготовку. Сукня — застаріла. Гості — нецікаві. Музика — нудна.

— Ми все переробимо, люба, — твердила вона. — Буде весілля як у кіно. Як у герцогині Сассекської, не менше.

Вона водила Поліну по салонах, приміряла сукні з нею нарівні, говорила, що, може, і їй скоро пощастить.

В одному салоні вона так вжилася в роль нареченої, що фотограф попросив їх обох стати перед дзеркалом — і зробив фото, на якому Олена виглядала як головна героїня.

Поліна сміялася, але всередині все щеміло. Вона відчувала, що втрачає щось важливе — контроль, рівновагу, впевненість у собі.

Кирило став довше затримуватися в них удома.

Олена завжди була поруч. То робила йому каву, то ставила питання про архітектуру, то розповідала про свої подорожі. Вона фліртувала витончено, вміло, прикриваючись жартами.

Поліна намагалася не звертати уваги. Вмовляла себе, що ревнує даремно. «Це моя тітка. Вона мене любить. Вона б ніколи…»

Але одного разу, почувши, як Олена говорить мамі:

— Кирило дорослий. А Поліна… мрійниця. Йому потрібна жінка, а не дівчинка.

…Поліна пішла в кімнату і вперше заплакала так, ніби помирала.

Вона простежила за ними. У серці вже все знала, але хотіла доказів. Вони були — з надлишком. Посмішки, дотики, поцілунки на людях. Кирило гладив Олену по плечу, як колись гладив Поліну.

— Привіт, — сказала вона, коли підійшла.

Вони обернулися. Збентеження. Провина. Але ні в кого з них не було огиди до того, що відбувається. Тільки страх бути спійманими.

— Поліно… Я хотів розповісти сам, — пробурмотів Кирило.

— І що б ти сказав? Що покохав мою тітку? Ту, що прийшла до нас у дім як гостя, а пішла з нареченим?

Олена відвела погляд, але потім знизала плечима:

— Мені було самотньо. Я забула, що таке увага. А Кирило… він сам зробив крок.

Вони одружилися в день, коли мало бути весілля Поліни. Олена блищала в сукні, обраній разом з племінницею. Гості, запрошені Поліною, аплодували, не знаючи всієї правди.

Через три тижні Кирило втік. Сказав, що жити з Оленою неможливо. Що вона емоційна, непередбачувана, і кожен день з нею як атракціон. Йому потрібен був спокій.

Він повернувся. Стояв під вікнами Поліни. Кричав, дзвонив, писав.

— Пробач. Я був дурень. Я кохаю тебе. Повернись.

Вона спустилася. Подивилася на нього. Сухо, спокійно.

— Ти помилився адресою.

І пішла, не обертаючись.

Лист від Олени з вибаченнями вона перечитала — і викинула. Більше в її житті не було ні тітки, ні Кирила. Тільки вона сама — доросла, сильна, справжня.

І майбутнє, яке вона тепер будує без чужих тіней.

Чи вірите ви, що подібні випробування, хоч і болючі, зрештою роблять нас сильнішими та мудрішими, допомагаючи знайти свій справжній шлях? І як продовжувати родинні звʼязки після таких вчинків?