Про те, що її рідний батько живий, Валя дізналася тоді, коли захворіла. Вона давно почувалася кепсько, навіть зверталася до шкільної медсестри, та виписала Валі направлення до невролога.

Дівчинка попросила маму її записати, та забула і потім довго картала себе, розмірковуючи про те, як би все могло скластися, дізнайся вони про хворобу раніше.

— Як живий? — перепитала Валя, не вірячи своїм вухам.

Мама дивилася собі на шкарпетки. На великому пальці зухвало світилася дірка.

— Живий, — повторила мама, голос її тремтів. — Пробач.

Про рідного батька Валя довго нічого не питала. Вона його не пам’ятала, хоча знала, що він був. З двох років її виховував вітчим, якого вона називала батьком, він же її і удочерив, оточивши турботою та теплом.

Коли їй було тринадцять, стосунки з вітчимом розладналися: їй здавалося, що він багато вимагає, часто сварить, не дає їй жити вільно, як пташці. І тоді вона захотіла побачити рідного батька.

Три місяці тягнула з мами жили, вимагала дати ім’я, адресу, номер — хоч щось, аби лишень знайти його. Мама ж зображувала німу статую і нічого не говорила. Валя чула, як мама і вітчим шепотілися, мабуть, вирішували, казати їй правду чи ні.

Хоч би як вона сварилася з вітчимом, Валя була впевнена, що це він умовив маму зізнатися.

— Він загинув, — сказала мама. — Розбився в горах.

Дивно, що Валя їй тоді повірила. І не попросила жодних підтверджень, родичів хоча б могла знайти. Але не знайшла, і жили вони далі, як у тихій заводі.

— Я подзвонила йому. Він згоден здати аналіз. Якщо він підійде, тобі зроблять пересадку кісткового мозку. І все буде добре, Валюшо, ось побачиш!

У той момент Валя зрозуміла, що добре вже не буде. Ніколи. Мати її обманювала, батько покинув, вітчим самоусунувся, заявивши, що силоміць милим не будеш. Кому вона тепер потрібна, на цім світі? Тому й захворіла, бо природа позбавляється непотрібного, як від бур’яну.

— Я не хочу! — вигукнула Валя, її голос тремтів від образи. — Не треба ніякої операції, ненавиджу вас, не хочу жити!

Мама намагалася її обійняти, але Валя вирвалася і пішла до своєї кімнати, кишувши двері.

Небо зливалося з туманом, що висів у повітрі, так що неможливо було зрозуміти, де горизонт, а де хмари. Валі подобалося, що її вікна виходять на пустир, хоча мама зітхала, коли вони тільки переїхали, мовляв, як невдало: решта вікон виходили у двір, що Валі здавалося, навпаки, нудним.

Так вона могла бачити захід сонця, а у дворі лише діти та старенькі бабусі. Але сьогодні заходу сонця не було, світ поринув у сіру імлу і не збирався з неї виходити навіть у хвилини між днем і ніччю.

Світ темнів і розпливався, як і все Валине життя, наче малюнок, розмитий дощем.

Коли вона почула кроки, подумала, що це мама йде просити вибачення, як завжди. Але це був вітчим. Він став на порозі, немов боявся, що Валя прожене його геть, як непроханого гостя.

— Не гнівайся на матір. Вона хотіла, як краще, Валюню.

— Як краще, ага! Тобі б сподобалося, якби тебе поховали ось так, заживо?

— Вона писала йому. Казала, що ти хочеш зустрітися. Він не відповідав. Мати подумала, що так буде краще, – повторив він, зітхаючи.

Валя прикусила губу. Не відповідав… А тепер ось дізнався, що вона важко хвора, і одразу відгукнувся.

Вітчим потоптався в дверях і, не дочекавшись відповіді від Валі, пішов на кухню, залишивши її наодинці зі своїми думками.

До мами вона пішла лише за годину. Насправді одразу все вирішила, але дала час усім охолонути, щоб розмова була спокійнішою.

У маминій кімнаті стояв ванільний запах її парфумів, який завжди перебивав інші аромати, але Валя все одно їх відчувала: розсипчаста пудра, якою мама покриває своє гарне обличчя, крем для рук з полуницею, затхлість бібліотечних книг.

Мама обожнювала брати книги в бібліотеці, вважаючи це особливим шиком, ознакою витонченості. Лампа була вимкнена, її фігура зливалася з кріслом, довгий халат прикривав її білі ноги.

Мама не любила штучну засмагу, і всю зиму страждала, очікуючи літнього сонця, як на диво.

— Гаразд, — сказала Валя, її голос звучав незвично тихо. — Нехай здає свій аналіз.

Про те, що батько підходить, вона дізналася в лікарні. Їй стало гірше, хоча лікар обіцяв, що час ще є. Часу не було, і Валя відчувала, як сили її покидають. Як і її самої, вона майже перестала існувати, розчиняючись у болю.

Валя лежала, відвернувшись до стіни, длубаючи нігтем шматочок фарби, що відшарувався. Вона дивилася на тріщини і відчувала себе несправжньою, мов уві сні.

Все, що відбувалося з нею, здавалося нереальним, якоюсь ілюзією.

Вона загнала шматочок фарби під ніготь, так що виступила кров, ніби це могло допомогти відчути себе живою, відчути справжність.

Продавлена сітка ліжка, голоси медсестер у коридорі, лікарняний запах — все здавалося їй ілюзією, затягнутим сном, з якого ніяк не могла вийти.

Перш ніж вона розплющила очі, Валя відчула його запах і зрозуміла, що знає його, наче пам’ятала з давніх-давен. Вона роздула ніздрі, втягнула запах тютюну, змішаний з машинною олією. Судомно видихнула і розплющила очі.

Чоловік у накинутому на плечі білому халаті стояв біля ліжка. У нього було засмагле, порізане зморшками обличчя, густі брови, прямі, як і у самої Валі, карі, широко розставлені очі, що дивилися з добротою.

— Привіт, доню.

Голос у нього був низький, і теж знайомий, наче його чула колись давно.

— Привіт, — прохрипіла Валя, прокашлялася і повторила. — Привіт.

Батько виявився зовсім не таким, яким вона його уявляла. У нього була дружина і троє синів. Працював він слюсарем, ремонтував тролейбуси, як справжній майстер.

Валя й не знала, що є така професія, що таксі без коліс буває. Розповіла йому, що хоче стати кінологом, але мама проти, і тому вона піде на ветеринара. А потім все одно кінологом, бо собаки — її душа.

— Собаки кращі за людей, — промовив батько, кивнувши.

Операція пройшла успішно, немов за помахом чарівної палички. Валя чекала, що батько зайде або хоча б подзвонить, але він не з’являвся. Зате мама і вітчим приходили по черзі через день: мама залишала після себе ванільний аромат і нові книжки, не помічаючи, що старі Валя не відкрила.

Вітчим просто сидів поруч і розповідав усілякі нісенітниці, навіть якщо Валя лежала, відвернувшись до стіни, як мала дитина.

У день виписки Валя теж чекала батька. Вірила, що він приїде, як справжній рятівник.

В очікуванні лікаря вона встала, подивилася на прочинене вікно з каламутними відбитками дитячих долоньок, ступила до нього, вдихаючи сире прохолодне повітря, відчула, як підлога хитається під ногами, немов вона стоїть у човні посеред швидкої ріки.

У палаті більше нікого не було, і Валя розчинила вікно навстіж. В обличчя вдарив вітер, оглушивши її запахами набухлих бруньок, вологої землі, курного асфальту.

Машини проносилися повз, розганяючи зграйки жвавих горобців. Від блакиті весняного неба різало очі, наче дивишся на чисту воду.

Вона подумала про батька. Про його грубі руки з в’ївшимся мазутом, рідіюче волосся, зачесане набік, щоб приховати жовтувату лисину, про те, як він з дня у день лагодить тролейбуси, вдихаючи в них нове життя.

Тепер, коли вона бачитиме ці залізні махини зі смішними рогами, як вуса коника, буде думати про батька, про ту несподівану зустріч, що стала порятунком.

Про зморшки на його обличчі, зсунуті на переніссі брови, слова, які він ніколи не скаже, але які відчувала її душа.

Внизу чекали вітчим і мама. Вони, як зазвичай, вчепилися один в одного, наче був шторм, і ноги їхні не тримали, як і Валю після довгої недуги.

Вони вже зібралися йти, коли двері розчинилися, з вулиці пахнуло сонцем і водою. Батько в робочій куртці притримував двері.

У руках у нього був букетик тюльпанів, яскравий, як весняна надія. Валя витерла долонею очі, посміхнулася, і, зробивши глибокий вдих, ступила вперед, назустріч новому життю, до людей, які, попри все, були її родиною.

Ця історія як глибокі роздуми про родинні таємниці, прощення та несподівані повороти долі. Вона показує, як правда, хай і болюча, може принести зцілення і нову надію, а також про те, як важливо цінувати тих, хто поруч, незалежно від кровних зв’язків.

Які думки викликала у вас ця розповідь?

Чи вірите ви, що Валя зможе пробачити мамі її обман і побудувати стосунки з рідним батьком?