— Не буде тобі з ним щастя. Інший тобі по долі йде. – Баба уважно дивилася на Марину. Дівчина ще сильніше зіщулилася під вагою цього погляду.

— Як це щастя не буде? Я ж його люблю. Який ще інший? Ніякий інший мені не потрібен. – Пролепетала Марина.

— Зустрінеш ти його випадково, буде він тоді не красивий, не багатий, але щастя тобі потім принесе. Як побачиш, одразу впізнаєш, серце підкаже. – Баба не відводила чіпкого погляду.

Марина подивилася на фотографію, що лежала на столі: Діма, який же він гарний, Марина ще з п’ятнадцяти років за ним сохне.

Та й багатий, тато в нього велика шишка. Діма і одягнений завжди за останньою модою, і машина в нього крута. Танька Зубенко хвалилася, коли вона з Дімою зустрічалася, він їй і браслет золотий подарував, і сумочку дизайнерську. Потім, щоправда, кинув її швидко і браслет назад забрав.

Ну так Танька, дурепа, сама винна, нічого було хвостом крутити. А Марина, вона не така, вона Діму всім серцем любить, ніколи й слова впоперек не скаже, аби тільки він із нею був.

Марина знову замріялася, як живуть вони з Дімою в розкішній трикімнатній квартирі, у відпустки на моря та за кордон літають, і браслети, і сумочки, і шубки Діма тепер тільки їй дарує, а головне, він поруч, вони разом.

— То що, голубонько, будемо приворожувати чи відмовишся від своєї затії? – Вирвав із солодких мрій Марину голос старенької.

— Ні. Не відмовлюся. З ним одним хочу бути, нікого мені більше не треба. – Притиснувши руки до грудей, рішуче прошепотіла Марина.

— Що ж. Одне пам’ятай, зробленого назад не повернеш. – Баба кивнула головою і, взявши фотографію Діми, зникла в сусідній кімнаті. Марина залишилася чекати і знову занурилася в думки про коханого.

У Діму вона закохалася з першого погляду.

Квартира в презентабельному районі міста дісталася батькові Марини від якогось самотнього дядька-професора. Дядька Марина не пам’ятала, зате добре пам’ятала мамину радість, коли батько повідомив несподівану новину.

— Нам і район цей, і квартира, як корові нове сідло підходять. – Не розділив маминої радості тато. – Може, продати краще? Машину б купили, дачу, дивись, на відпустку б залишилося ще. – Запропонував він.

— Я тобі продам! – Прикрикнула мама. – З тобою зв’язалася, життя нормального не бачила. Хоч зараз шанс випав.

Батько знизав плечима. Ніби від того, що бригадир-будівельник і продавець відділу галантереї переїдуть у професорські хороми, щось зміниться. Однак, для Марини життя, дійсно, змінилося. Тепер у неї були нові подруги, вдягнені, взуті й такі, що думають за останньою модою. Потрібно було тягнутися.

І якщо тягнутися за телефоном останньої моделі Марині було складно, у батька такий просто так не випросиш, то думати, як її оточення, вона навчилася швидко. Сусідки поблажливо приймали Марину в компанію, і навіть знаходили миленькою, і пророкували безхмарне майбутнє.

— Ти гарненька, шарму не вистачає, але це можна виправити. – Роздивляючись Марину, яка приміряла сукню, говорила Соня. – І сукня тобі личить. Забирай. Все одно у вихідні з матір’ю поїдемо нові лахміття купувати. І сумочку цю до нього візьми. – Додала вона.

— Гарненька, кажеш. А як думаєш, я Дімці в цій сукні сподобаюся? – Марина крутилася перед дзеркалом.

— Дімці? Громову чи що? – Здивувалася Соня. Марина, почервонівши, кивнула. – Хоча, Дімка, звісно, непоганий варіант. Єдиний син, матері немає давно, отже, весь бізнес батько йому залишить, рано чи пізно. Ось тільки бабій страшний, такий на коханок половину спустить. Хоча, всі вони такі. – Поморщилася Соня. – А я б, напевно, за спортсмена якого-небудь або актора чи співака заміж пішла, іноземного. Щоб по червоній доріжці з ним крокувати. – Соня мрійливо прикрила очі.

Подругам було по сімнадцять, але вони вже точно знали, що середньостатистичне життя не для них. Дімі тоді вже було двадцять два. Він навчався в інституті, скоріше, звісно, значився, ніж навчався. Роз’їжджав на новенькій крутій тачці і міняв дівчат, як рукавички. А ось Марину зовсім не помічав.

Про стару, яка живе на околиці міста і займається чаклунством, Марина знала давно. Підслухала якось розмову матері з приятелькою. Та, розповідала, що відьма і приворожити може, і допомогти розбагатіти, і багато всього. Мати тоді уважно слухала і кілька разів перепитала адресу, щоб записати, вони тоді ще жили в старій двокімнатній квартирі, і мати загорілася ідеєю розбагатіти. Марина, щоправда, не знала, чи їздила мати потім до тієї старої баби, але гарний спадок батько отримав якраз десь за півроку, після розмови.

Марина не знала, чи жива ще та чаклунка, але все ж вирішила навідатися до неї по допомогу.

— Хочу, щоб зі мною був. – Рішуче сказала Марина, викладаючи на стіл фото Діми. Що стара робила з фотографією, Марина не знала, але вже за тиждень Діма, раптом, заговорив із нею у дворі:

— Привіт, кароока. Щось не помічав тебе раніше. – Підморгнув він Марині. «Ось, ось, не помічав» – подумала про себе Марина і посміхнулася у відповідь.

Стосунки зав’язалися як у казці: Діма не полишав Марину буквально ні на хвилину, завалював квітами та подарунками. Дівчина була в захваті, ось тільки іноді Марину лякав його крутий норов: сварки, докори, ревнощі на рівному місці. У запалі сварки Діма зовсім не соромився у висловлюваннях, а кілька разів навіть замахнувся на Марину, але вчасно опустив руку. В інституті Марина не закінчила навіть двох курсів, Діма освідчився їй і був проти, щоб вона вчилася:

— Сиди вдома. Навіщо тобі це навчання? Хіба я не в змозі тебе забезпечити? – Говорив він.

Мати Марини була в захваті від нових родичів, батько ж на весіллі почувався не в своїй тарілці, хоча Дмитра батько виявився абсолютно простою, відкритою і привітною людиною. Через п’ять років, коли він загинув, усі щиро шкодували про втрату. Тоді, весь бізнес батька, дійсно, перейшов у руки сина, але…

Після весілля Дмитро став ще жорсткішим щодо Марини. До того ж став випивати, і коли кількість горючого була занадто великою, ставав абсолютно некерованим, злим і агресивним. Тепер Марина не тільки вислуховувала гнівні слова на свою адресу, а й рука Дмитра більше не застигала в польоті. Наступного дня він каявся, благав, просив вибачення, твердив про своє кохання і клявся, що такого більше не повториться, обдаровував подарунками. Марина прощала.

Батько Дмитра вичитував його за вживання, за пустопорожнє життя, погрожував позбавити утримання і спадщини, якщо син не візьметься за розум. Про сімейні стосунки сина і невістки він не знав. Дмитро значився заступником батька, але фактично, майже ніякої участі в управлінні не брав.

Раптова аварія заважала батькові виконати свою обіцянку. Справи перейшли до спадкоємця. Але, після відходу батька, Дмитро став пити ще більше. Замість того, щоб заглибитися в бізнес, Дмитро потихеньку почав виводити гроші, контракти порушувалися, претензії і борги накопичувалися.

Марина все частіше потрапляла під гарячу руку. Вона вже давно не бачила в чоловікові колишнього коханого. Дедалі частіше вона згадувала слова старої баби, яка тримала в раках фотографію Діми. Одного разу, вона навіть знайшла момент і поїхала на знайому адресу. Двері відчинила дівчина, вислухавши Марину, вона задумливо кивнула головою:

— Прабабусі немає вже три роки тому. Але, навіть якби ви приїхали раніше, зробленого назад не повернеш. – Марина відчула на собі той самий важкий чіпкий погляд.

– Поспішай додому. Запізнишся, втратиш ще більше. – Додала дівчина. Марина не зрозуміла сенс сказаного, але запитань ставити не стала, повернулася додому. Дмитро повернувся на півгодини раніше і зараз, під великим градусом звинувачував Марину в черговій вигаданій зраді:

— Зізнавайся, хто він? Де була? – Дмитро з розмаху ляснув дружину. Марина похитнулася, впала. Дмитро не зупинився. Коли Марина прокинулася від різкого болю в животі, не тверезий чоловік уже хропів на дивані у вітальні, міцно притискаючи пляшку елітного віскі. Біль був нестерпним, Марина зателефонувала в швидку, а потім матері. До цього мати переконувала доньку, що треба бути терплячою:

— Ти перебільшуєш, ну подумаєш, голос підвищив, ну разок ляпаса дав. А ти не провокуй. Зате живеш не в злиднях. Усі мужики однакові, тільки був би чоловік пияка, руками махав би в крихітній однокімнатній квартирі з порожнім холодильником.

До батька Марини ці розмови не доходили. Він бачив доньку і зятя тільки в хвилини примирення і радів за доньку.

— Я навіть не знала, що в положенні. Він пошкодує, що накоїв, коли дізнається, – схлипувала Марина в лікарняній палаті.

— Не треба, щоб він знав. – Тихо промовила мати. – Вибач мені, донечко. Не такого життя я для тебе хотіла.

Марина зрозуміла, що мама має рацію, якщо Дмитро дізнається, розлютиться ще більше, чого тоді чекати невідомо. Найвірнішим було розлучатися, поки не пізно. Батьки забрали Марину додому. Дмитро настирливо домагався зустрічі з нею. Благо, батько ставав на захист доньки.

За обопільною згодою Дмитро розлучатися не хотів, але до суду він не дожив. Наклав на себе руки. Марина ридала ридма, картала себе за два зіпсовані життя, але нікому не говорила ні про стару, ні про приворот.

Успадковувати Марині, крім боргів, було нічого, довелося продати і квартири, і машини, щоб погасити їх. Але тим не менш у двадцять вісім років у неї був шанс почати життя заново, на відміну від Дмитра.

Ні освіти, ні досвіду роботи, потрібно було починати хоч із чогось. Марина спробувала влаштуватися офіс-менеджером в одну будівельну компанію.

— Усіх кандидатів ми плануємо перевірити до кінця тижня, наступного приймемо рішення. – Підсумувала розмову з нею співробітниця відділу з підбору персоналу. – Я проведу вас, у нас легко заблукати. – Люб’язно запропонувала вона.

Марина йшла коридором трохи попереду, вона була схвильована і розсіяна після співбесіди, тому, повернувши за черговий кут, налетіла на чоловіка, що йшов назустріч. Від несподіваного зіткнення у неї з рук випав телефон, який вона дістала, щоб подивитися час.

— Вибачте, не помітив. – Чоловік швидко нахилився за телефоном. Марина потягнулася одночасно з ним. Руки їхні побіжно стикнулися. У Марини чомусь, раптом, кольнуло серце. Їй здалося, що це все вже було. Так, точно, це не дежавю. Десять років тому, в інституті, на першому курсі, вона так само зіткнулась з хлопцем, який виходив з аудиторії.

— Дивись, куди йдеш! – фиркнула тоді Марина, вихоплюючи з руки хлопця телефон, який він підняв.

— Вибач, не помітив. Можу я пригостити тебе кавою, щоб загладити провину? Мене Сергій звати. – Винувато посміхнувшись, відповів хлопець. Марина зарозуміло глянула на незнайомця: вуха стирчать, окуляри на носі, одягнений незрозуміло в що, це ж навіть не минулорічна мода.

Хоч і старший, мабуть з останнього курсу, але куди йому до Діми. Куди він зібрався вести її на каву? У місцеву їдальню? Марина пам’ятала, як тоді в неї точно так само кольнуло серце, вона подумала, що це від несподіванки, і тільки посміхнувшись, навіть не відповіла, покрокувавши далі.

— Дякую. – Цього разу відповіла вона, навіть не глянувши на телефон. Вона не могла відірвати погляду від чоловіка. Ті самі вуха, що стирчать, тільки в поєднанні зі стильною зачіскою не виглядають уже так смішно. Глибокі сірі очі, які тепер не ховалися за товстим склом.

— Сергію Юрійовичу! – стрепенулася співробітниця відділу кадрів, що йшла позаду.

– Усе добре?

– Уточнила вона.

— Добрий день. Та все добре.

– Чоловік чемно посміхнувся, ще раз вибачився перед Мариною і, переконавшись, що з телефоном нічого не сталося, пішов далі.

— Сергій Юрійович – директор.

– Пояснила співробітниця, яка проводжала Марину.

– Чудова людина. Сувора, але справедлива, як то кажуть. Прекрасний сім’янин, двоє дітей, тому, до речі, у нас у компанії ґрунтовний підхід до різного роду соціальної підтримки. Наприклад, путівки дітям у літній табір, подарунки не тільки на Новий рік, а й на 1 вересня. Не згадала про це на співбесіді, оскільки у вас поки що немає дітей, але ж, все ще попереду.

– За реплікою послідувала доброзичлива посмішка. Марина постаралася посміхнутися у відповідь. Після втрати дитини почалися ускладнення, зараз лікарі ще побоювалися, що Марина більше не зможе мати дітей, хоча діагноз був не остаточним.

Марина не могла повірити. Вона знову і знову згадувала слова старої, зустріч із Сергієм в інституті та зіткнення зараз, через стільки років. «Прекрасний сім’янин, двоє дітей» – думала Марина. А на що схоже її життя?… Але вона сама винна.

За тиждень Марині зателефонували і повідомили, що вибрали іншу кандидатуру на місце, яке її цікавило. Що ж, Марина намагалася не впадати у відчай, вона сподівалася, що життя її ще налагодиться. А як воно буде далі, поки що невідомо.

КІНЕЦЬ.