– Про що ти тільки думаєш, Клавдія, – казали їй сусідки, які бачили, як Семен воду з колонки тягає, Ніна картоплю на городі тяпає, а Павло сидить собі в тіні на лавці і книжку читає, – думаєш, він тобі потім відплатить, склянку води у старості піднесе? Поїде він, і справа з кінцем

Клавдія й сама не знала, як у них із Василем вийшов такий розумний син. Вони обидва лише дев’ять класів закінчили, і то завдяки доброті вчителів.

Кожному своє, як то кажуть, зате у Клавдії будь-яке насіння або паросток через тиждень уже колосилися. А у Василя взагалі руки були золоті.

Дітей у них було четверо – старша Марія, потім друга дочка, Ніна, а потім і два сини, що народилися одного дня – Семен і Павло. Ось Павло і був тим самим розумником.

Йому трьох років ще не було, а він говорив краще за середню Ніну. А коли до школи пішов, то взагалі всі вчителі дивувалися – він і читав, і писав, і числа множив, так що одразу його в другий клас відправили.

Може, це й несправедливо було стосовно інших дітей, але Павло був у Клавдії на особливому рахунку – він і від домашніх справ був звільнений, і все, що просив, вона йому купувала – книжки там різні чи мікроскоп.

І навіть коли настали важкі дев’яності, в які не тільки країна розвалилася, а й усе Клавине життя, яка в один рік поховало і чоловіка, і старшу помічницю Марію, все одно вона не чіпала сина і давала йому займатися, а потім ще й у місто відправила вчитися.

– Про що ти тільки думаєш, Клавдію, – казали їй сусідки, які бачили, як Семен воду з колонки тягає, Ніна картоплю на городі тяпає, а Павло сидить собі в тіні на лавці і книжку читає, – думаєш, він тобі потім відплатить, склянку води у старості піднесе? Поїде він, і справа з кінцем.

– Ви мене ще повчіть! – відповіла Клавдія. – Що хочу, те й роблю.

Діти теж матері висловлювали.

– Чому я рубати дрова маю, а він рівняння вирішувати? – запитував Семен.

– Ну, сядь вирішуй, коли хочеш, – посміхнулася Клавдія.

Семен брав у руки підручник, сидів над ним хвилин п’ять, потім закривав і говорив:

– Яка нісенітниця, я й справді краще піду дрова рубати!

Але найбільше ображалася Ніночка, вона відкрито бунтувала проти особливого становища брата і раз у раз намагалась якусь гидоту йому зробити – то зошит його в піч викине, то в черевики тухле яйце підкладе.

– Ти йому завжди найсмачніший шматок віддаєш, – кричала вона. – А він поїде і кине тебе, – повторювала дочка слова сусідок.

Коли Павло поїхав навчатись, у хаті стало спокійніше і тихіше. І якось тужніше, Клавдія сумувала за молодшим сином.

Спочатку він писав докладні листи, описував все своє навчальне життя, чуже і незрозуміле Клавдії. Але з часом листів поменшало, а приїжджати він став усе рідше – видно мали рацію сусідки.

Гірко Клавдії від цього було, але виду вона не показувала. Все ж таки син вивчився, людиною став.

Ніночка вийшла заміж, поїхала у сусіднє село. Зять не надто подобався Клавдії – був він якимсь мрійником, постійно вигадував новий спосіб збагатитися і завжди прогоряв.

Зараз вигадав пекарню відкрити, добре, що йому кредит не дали. Семен жив з Клавдією і одружуватися поки не поспішав, хоча наречених підходящих було достатньо.

– Ех, мамо, мені б ще трохи погуляти! Я ось машину надумав купити. Тільки не драндулет якийсь, а іномарку. Уявляєш мене на іномарці, мамо?

Клавдія у відповідь зітхала:

– Ну яка машина, Семене? Ти просто як зять наш, Арсен. Нема чого мріяти, працювати треба…

Це вона, проте, так, для страху – Семен пішов у батька, будинок так обробив що як на картинці, працював трактористом, і працював добре – часто підробітки різні знаходив. Клавдія не скаржилася, добрий у неї був син.

А ось другий… Де він, що він – Клавдія не знала. Рік уже від нього звістки не було, останнє, що він писав, це те, що поїхав на заробітки, а куди хто його знає.
Коли біля будинку зупинилася новенька блискуча машина, Клавдія подумала, що це хтось заблукав, дорогу хоче спитати. Але так голосно і нахабно вона просигналила, що в материнському серці одразу закралася надія.
Вона відчинила хвіртку, вийшла до дороги. Біля машини стояв Павло. Вона одразу його впізнала, хоч востаннє бачила два роки тому.
Найбільше він був схожий на її покійного Василя – високий, плечистий, із золотавими вихорами. Гарний який! І всі сусідки теж з будинків чи у віконце поглядають – хай бачать, що Павло не забув матір, приїхав відвідати.
Клавдія кинулася до сина, притиснула його до серця. Ось він, рідна кров, не дарма все було, не дарма. Семен зустрів брата похмуро.
– Машина в тебе непогана, – із заздрістю відзначив він.
– А це не моя машина, – весело відповів Павло.
– А чия ж? – трохи заспокоївся Семен.
– Твоя, – Павло простягнув братові ключі. – Бери-бери, я вже й дарчу підготував, до нотаріуса потім заїдемо.
Семен розгублено озирнувся на матір. Та посміхалася.
– Ну, дякую, брате, – ніяково сказав Семен. – Але ж вона така дорога!
– Не дорожче за гроші, – сказав Павло. – А Ніночка де?
– А Ніночка вийшла заміж, – поспішила пояснити Клавдія. – До сусіднього села. Чоловік у неї гарний, працьовитий, ось, на дитину скоро чекають…
– Заміж, кажеш? Ну, тоді поїхали в гості, чи що. Вези нас, Семене, новою машиною.
Ніна їх зустріла збентежена та пузата. А чоловік її, Арсен, відразу почав показувати, який він успішний бізнесмен, розповідати, як відкриють вони пекарню і тоді заживуть.
– Балакун, ти, – крикнула на нього Ніна. – Тобі ж кредит не дали, яка пекарня. Ти не слухай його, Павло, він у мене мрійник.
Павло посміхнувся і відповів:
– Ну, з пекарнею ми справу вирішимо, не проблема. Скажеш, скільки тобі треба, я переведу.
Приголомшений Арсен дивився на Павла з недовірою. Він від дружини вже встиг наслухатися, що брат її – бездар невдячний. Павло тим часом дістав із кишені маленьку коробочку і простягнув сестрі.
– А це тобі, Ніночко.
Та обережно відчинила червоний футляр. Усередині лежали чудові золоті сережки зі смарагдами, кольори точнісінько як її очі. Вона ахнула і почала приміряти їх. Покрутилася біля дзеркала і сказала.
– Дякую, Павло, догодив. Я скільки в Арсенія випрошувала сережки, а він мені тільки м’ясорубку та купив!
Клавдія сиділа притихла та щаслива. Зараз син, напевно, і їй щось подарує, сережки чи браслет. А краще б пральну машинку, звичайно.
Але син нічого не дарував, і тільки коли Ніна згадала, що мати після пологів до себе запросить пожити, Павло сказав:
– Ну, тільки ненадовго, Ніночко. Маму я з собою заберу. Якщо вона, звісно, ​​захоче.
Клава дивилася на сина з подивом. Із собою? Куди? Як?
– Я не знаю… А як же будинок?
– А що – будинок? Там Семене житиме, нову господиню приведе. Я без тебе, мамо, сумую. Поїдемо зі мною? Не сподобається – повернешся.
Клавдія не знала, що думати. Тут усе її життя, Василя та Марії могили… Але там син її любий, і зовсім інше, незнайоме їй життя. Ось цікаво – що Василь сказав би?
Клавдія ніби побачила свого чоловіка на порозі – шапка набік, мозолисті руки складені на грудях.
– А чого тут думати, Клаво? Ти навіщо його так ростила? Для кращого життя. Настав час і тобі це життя подивитися, інакше як зрозуміти, дарма все це було чи не дарма?
Клава посміхнулася і сказала:
– Чого б і не поїхати…

КІНЕЦЬ.