Антон був щасливий у шлюбі недовго. Три перші роки, не більше. Потім став помічати пристрасть дружини шкідливих звичок. Повертався вечорами додому, а Люда вже була напідпитку.

Ні сварки, ні вмовляння не допомагали. І навіть поява в сім’ї сина Михайлика, якому всього-то було вже два роки, не зміг утримати матір від пляшки.

Батьки Антона були в жаху, коли дізналися про таку обстановку в сім’ї, коли приховувати син уже не зміг стан Люди.

— Що ж робити, синку? – хвилювалася мати Антона, – не повела б вона і тебе цією слизькою доріжкою, – нехай іде працювати, може, хоч це її зупинить.

— Я ніколи цим займатися не буду, – нервував Антон. Він дуже любив синочка, і тільки боявся залишати його з дружиною, коли йшов на роботу: раптом упустить, або заморозить на підлозі, коли сама вдень засинає…

Як не намагався Антон напоумити дружину, нічого не виходило.

— Значить, вона перший час трималася від цього змія, щоб заміж вийти, а тепер не може вже приховувати. І на роботі ніде не тримається, – плакала мати Антона.

Антон розлучився з Людою, коли вона стала від скандалів іти з дому. Піде начебто роботу шукати, віддавши бабусі Мишка, а сама десь вештається, і повертається ніяка додому під вечір.

Антон терпів її витівки заради сина. Не міг і уявити собі, що малюк житиме від нього окремо. Іноді він погрожував позбавити її материнських прав, але жінка брала себе в руки, приводила до ладу, і трималася якийсь час. Але не більше тижня…

Кінець їхньому шлюбу настав тоді, коли Люда забрюхатила від свого таємного напарника по застіллю Сергія. Вона вже пішла на той час сама з дому, приходила провідати Михайлика, який був то в бабусі, матері Антона, то з Антоном удома.

Розвели їх швидко, але дитину Люда забрала із собою, бо на той час пити перестала – носила дитину Сергія.

Антон переживав так сильно, що навіть схуд, змарнів, і не міг розмовляти на тему розпаду сім’ї. Лише його мати, Олена Іванівна, яка приходила провідати онука, коли Антон брав у вихідні до себе Мишка, намагалася заспокоїти сина.

Коли у Людмили з’явився ще один хлопчик, перший час їй якось вдавалося триматися, вона годувала малюка грудьми, все-таки материнський інстинкт стримував жінку.

Малюк Дмитрик на щастя був міцним, спокійним і здоровим. Михайлику на той час уже було чотири рочки. У нового чоловіка Люди була дочка від першого шлюбу – десятирічна Наталя, тиха і скромна дівчинка, яка мало знала ласки, бо її мами не стало, коли їй було п’ять років.

Антон завжди дізнавався подробиці про життя Михайла, і про те, як живе його колишня дружина. Мишко розповідав, що Наталка завжди допомагає мамі, стежить за Дмитром, грається з ним, і не ображає і його, Мишка.

Приходячи в сім’ю до Людмили, щоб забрати сина на прогулянку, Антон помічав, що вдома чисто, Наталя обіймає Михайлика, і навіть займається з ним малюванням, або збирає разом із конструктора машинки.

Потроху на душі в Антона відлягло. «Може, я слабохарактерний, і мені не вдавалося відволікти Люду від згубної звички, а Серьога більш суворих правил?» – думав він.

Однак, час показав, що Антон помилявся. Історія повторилася. Щойно малюк Діма трохи підріс і встав на ноги, Люда знову розслабилася, і стали вони випивати міцно разом зі своїм Сергієм.

Сергій був високий, повний, і міг легко переносити великі дози горючої рідини, а ось Люда слабшала, не могла зупинитися, тоді як її чоловік сідав за кермо, проспавшись, і їхав наступного дня працювати.

Дедалі частіше став просити до себе синочка Антон. Бувало, і тиждень живе він у тата, коли Антону можна було взяти відпустку. Або в матері його малюк ночує, коли бабуся Олена може взяти онука, адже вона теж ще працювала.

Але біда не приходить одна. І сталося так, що одного разу Люда, повертаючись із Сергієм із села від друзів, потрапили в аварію. Обидва були нетверезими. Обидва не вижили.

Добре, що всі діти в цей час були вдома під наглядом доброї сусідки. Вона й зателефонувала Антону, повідомивши про те, що трапилося.

Антон примчав серед ночі.

Діти спокійно спали в маленькій кімнаті.

— Сиджу, на годинник дивлюся, а їх усе немає й немає… Уже серце не на місці. Ось і почала дзвонити і в село їхнє, а потім і в лікарню… Ось мені й повідомили… Жах якийсь, Антоне… Що тепер буде з діточками?

— Дітей не кину, – сухо відповів Антон пошепки.

— Вони так звикли одне до одного, – продовжувала шепотіти сусідка, – а Наталочка – це скарб. Дівчинка і по дому навчена все робити, і прибирає, і миє, і зварити просте може, а вже як вона малюка любить і няньчить, це треба бачити. І Мишка обожнює… – жінка плакала, затискаючи рот рукою, щоб не розбудити дітей.

Вони сиділи в кухні, не вмикаючи світла. Повний місяць освітлював невелике приміщення. На вікні стояли квітучі герані, а з вулиці притискалися немов сирітки до скла пухнасті сніжинки.

— Ось і зима почалася, – раптом сказав Антон, – вас як звати?

— Що? – сусідка подивилася опухлими очима, – аа, Надія Юріївна. Можна просто Надя… Я тут, за стінкою давно живу. Працюю два через два дні. Завтра і післязавтра в мене вихідні. Можу з ними бути. От тільки що сказати Наталі? І як? Маленьким ж ще незрозуміло…

— Мишка я до себе заберу, щоб вам було легше. А Наталі треба до школи ходити. Давайте поки скажемо, що батьки поїхали в сусіднє місто, щось на кшталт відрядження… – запропонував Антон, – а потім щось треба буде придумати…

Уранці Наталю залишили все ж удома, побоюючись, що сумні новини до неї можуть дійти від когось із однокласників. Мишка взяла бабуся, а Надія залишилася з Дімою.

Антон відпросився з роботи, взявши позачергову відпустку, і залишився з дітьми жити в їхній квартирі, де Надія і його мати допомагали з малюками.

Як прожили вони цей час? Немов над прірвою летіли. Зрештою, Наталя зрозуміла й сама, що не повернуться вже ні батько, ні мачуха більше додому. Дівчинка ходила до школи, вчилася, і, як і раніше, допомагала вдома доглядати за своїми зведеними братиками, яких від щирого серця любила.

Антон одразу ж взявся оформляти документи на опіку над Наталею і Дімою. Ні про який поділ дітей і передачу їх у дитячий будинок він і чути не хотів. Так вийшло, що в Сергія з батьків живим був тільки батько, який жив десь далеко, в іншій області, і давно мав іншу сім’ю. Він навіть не був на прощанні з сином.

— Синку, ти точно все вирішив? – запитувала мати Антона. І щоразу він твердо відповідав:

— Так, мамо. Я не зможу себе пробачити, якщо остаточно розвалю сім’ю, світ цих дітей. Не можна ображати їх, і робити сиротами. Я вже оформляю опіку. У цій ситуації мені йдуть назустріч.

— Свого треба виховувати, і ще двоє до купи… Ти ж мужик. Якби жінка прийняла… так частіше буває. Тобі тепер дружину не знайти буде. Яка жінка погодиться чужих трьох мити, годувати, виховувати? Ох, справи… – плакала мати.

Вона шкодувала і дітей, і сина.

— У будь-якому разі, – сказала вона нарешті, – на мене ти можеш покластися, і батько твій теж допоможе. Машину свою віддає.

— І я допоможу, – пошепки підтвердила сусідка Надя, що стоїть поруч, – я скільки разів сиділа з ними в няньках, коли Люда і Сергій по гостях ходили… І тепер не залишу дітей. У мене ж крім мами і бабусі в селі і немає нікого…

Надя пішла на вулицю гуляти з Дімою і Мишком.

Час минав. Антон оформив опікунство. Тепер він був главою сім’ї з трьома дітьми. Два братики ходили в дитсадок, що був практично на подвір’ї будинку, Наталя добре вчилася, і тепер Антон влаштував її і в школу танців, оскільки дівчинка була здібною і любила музику.

— Не все тобі в няньках сидіти, донечко, – говорив Антон, – час і про свої захоплення подумати, треба розвиватися. Навчишся танцювати, і братиків танцювати навчиш.

Наталка почала частіше посміхатися.

Багато що робила і Надія. Вона організувала допомогу від сусідів, які рішуче були налаштовані допомогти родині Антона. З кількох будинків, що були неподалік на їхній вулиці, люди несли хто ковдри та постільну білизну, хто іграшки, одяг, а найчастіше допомагали грошима. Але Антон невдовзі почав від грошей відмовлятися, кажучи, що він працює, і до того ж держава допомагає і матеріально. Та й речей дітям цілком вистачає. І всім від душі дякував.

Надя готувала обіди і вечері, і до приходу Антона з роботи вже все було свіжим і смачним. Антон дав їй ключі від квартири, щоб Надя могла приходити, коли їй зручно.

Відгукнулися люди і на роботі Антона. На заводі його колеги по цеху надали разову матеріальну допомогу і подарували дітям нові меблі в дитячу.

— Як там твоя кухарка? Не втомлюється з таким сімейством? – дедалі частіше запитувала мати Антона, – їй би пора приплачувати за таку роботу. Не можна користуватися добротою жінки, хоч вона й живе сама…

— Не хвилюйся, мамо. Вона харчується з нами. Я тільки закуповую продукти. І потім, вона ж сама зголосилася. По-сусідськи… – якось ухильно відповів син, але від погляду матері йому не вдалося приховати посмішки і якогось невловимого виразу ніжності.

— А скільки ж їй років, що вона досі самотня? І чому не вийшла заміж? – знову стала допитуватися мати.

— Вона старша за мене на чотири роки, мамо. А що незаміжня, так я не питав, незручно. Тож їй тридцять сім. Працює у квітковому магазині флористом.

— Витончена натура, і добра. І добре, що скромна, і звичайної зовнішності, – стала раптом міркувати мама, – а заміж вона вийде. Тому що хазяйновита, і дітей любить. Не можна їй залишатися самій. Сам розумієш, що одному в наш час – погано…

— Одному в будь-який час погано, – відгукнувся син і уважно подивився на матір, а потім зітхнув.

— Між іншим, – продовжувала мати, – і тобі не варто ставити на собі хрест. Ти привабливий молодий чоловік. Але інстинкт батьківський у тебе зашкалює. Це – велика рідкість. І доброта. Справжня жінка це тільки оцінить. Справжня…

— Про що ти, мамо… У мене троє дітей на шиї. Кому я можу запропонувати таке щастя? – раптом щиро відповів Антон.

— Ні, не кажи так. Раніше сім’ї були великими, у наш час троє дітей – це практично норма. Це тепер однією дитинкою хочуть відбутися, немов галочку поставити. Та й зараз у дружних сім’ях є і по троє, і більше, – сказала Олена Іванівна, і засобиралася додому, – мені завтра рано вставати. А діти… вони дуже швидко ростуть. Ось сам побачиш, як час летить.

Антон уклав малюків спати, попросив Наталю не сидіти довго за читанням, і став складати список продуктів на завтра. У Наді були попереду два робочі дні, і в цей час Антон готував сам, у чому вже досить досяг успіху.

Коли наступного дня ввечері Надя завітала після роботи, щоб поцікавитися, як у Антона справи, він, взявши її під руку, потягнув на кухню і посадив за стіл:

— Спробуй мого борщу. Ні, не мати, а саме я сам готував.

Він присунув їй тарілку ароматного наваристого борщу, і Надя не змогла відмовитися.

— Ммм, навіть дуже смачно… От же молодець! Скоро мені тут нічого буде робити… – усміхнулася вона.

— Ну, ти й сказала… – розгубився Антон, – як це нічого робити? А в гості приходити? А компанію скласти? Ми всі тебе цінуємо, чекаємо і любимо. Правда, дітки?

Він уже звертався до своїх дітей, які сиділи за столом поруч.

Хлопчики і Наталя разом кивнули і подивилися на Надю.

— Ну, спасибі. Інакше я й не думала. Особливо впевнена ось у цих кудлатих маленьких чоловіках, і Наталці-розумниці, – відповіла Надя, усміхаючись.

Вона встала:

— Пішла я додому вмиватися, і спати. Дякую за смачну вечерю. Мені й готувати не треба…

Вона попрямувала до виходу, Антон ішов поруч.

— Ти вже вибач, якщо щось не так сказав. Мені й чути не хочеться, що ти перестанеш до нас ходити… Надя. Ти так мені допомагаєш, що навіть не знаю, чи впорався б я без тебе. Усе-таки жінка на кухні, у домі, одним виглядом своїм зміцнює силу духу. Розумієш? – він раптом поцілував її в руку з такою вдячністю, що Надя розплакалася.

— Та пожартувала я… Як же я без вас, мої ви хороші, – вона дивилася вже на синьооких хлопчаків, які підглядали на тата й Надю з-за дверей кухні.

А наступного дня Антон, уже не бажаючи відкладати серйозну до Наді розмову, приніс їй букет квітів. Він топтався біля її дверей, чуючи, що вона вже повернулася з роботи. Наталка, яка бачила муки Антона, вибігла на сходовий майданчик і натиснула дзвінок Надіної квартири, і одразу ж зникла вдома.

— Ох, ти, Наталко, – зітхнув Антон. Надя відчинила двері і була здивована таким подарунком.

Антон увійшов до неї і з порога сказав, що ні на що не розраховує, але сподіватиметься на згоду Наді стати його дружиною.

— Вибач, що так сумбурно, але інакше не можу… Що я можу? Ти й так усе про мене знаєш… Нехай це буде твоїм рішенням, а якщо ти погодишся, то я буду щасливий. Правда…- він постояв мить і вийшов від Наді, залишивши її саму в повній розгубленості.

Коли він повернувся додому, Наталка чекала на нього в передпокої.

— Ну, що вона? Як? – запитала дівчинка.

— Не знаю… Залишив її думати… – видихнув Антон, і обійняв Наталку, погладивши по голові, – а ти не переживай. Що буде, те вже й буде…

Тут він помітив сяючий погляд Наталі через його плече.

Він повернувся до дверей і почув Надію:

— А буде в нас усе добре, і навіть, можливо, навіть краще… – Надя обійняла Антона і поклала йому голову на плече, – з такими дітьми ти ще цінніший, Антошо. Одна Наталя чого варта! Не дивись що їй лише дванадцять років, а вона вже і господиня, і няня, і вчителька для братів.

— А скоро і танцівницею найкращою стану, – задзвенів голосок Наталки, і дівчинка, пританцьовуючи, просунулася до кімнати до Михайла та Дмитрика, що грали на килимі в машини.

Новина про те, що Антон одружився, рознеслася заводом миттєво. Знову друзі й колеги збирали йому на весільний подарунок, вітали, плескали по плечу, і всі говорили майже одне й те саме:

— Ну, не за горами і ще один синочок чи донечка. Довго не думайте. А ми ще подарунків підкинемо! Ось сам Бог послав тобі хазяйновиту дружину. Молодчина, мужик. Щастя вам і кохання!

КІНЕЦЬ.