Тетяна з Іваном були разом із самою дитинства. Їхні матері були сусідками і народили їх з різницею в один день.

Росли вони, як брат і сестра, і ніхто не міг подумати, що вони стануть парою.

А потім Івана пішов служити, а коли він повернувся, то не впізнав сусідську дівчинку, так сильно вона змінилася: округлилася вся, подобрішала.

Та й сам Іван із худенького хлопця перетворився на широкоплечого сильного чоловіка. За таким, як за кам’яною стіною!

Весілля зіграли у вересні, а на початку літа Тетяна народила першого сина. Через рік – другого, а ще через п’ять років – третього.

Іван пишався своїми синами, а Таня все хотіла доньку, от і вмовила його спробувати вчетверте. Їй тоді було вже тридцять дев’ять і вагітність проходила складно.

Таня провела в лікарні три місяці, а мати Івана, якраз заслабла.

Добре що подруга Тетяни, Світлана, допомогла тоді – і за дітьми подивилася, і матір доглядала.

Через шість місяців Тетяна народила свою Любу, але свекруха внучку не побачила… Її не стало до її народження.

Добре вони жили з Іваном, по-різному бувало, звісно, як і у всіх, але загалом були щасливі. П’ять онуків в них і тільки одна онучка.

Іван все сміявся, що це його гени такі сильні, тільки хлопців дають. Але сам, звичайно, внучку любив більше за всіх, балував її, душі в ній не чув. Як вона без нього тепер буде…

Івана не стало раптово – грядку під цибулю копав, сів, і немає його, в одну мить все сталося.

Таня чомусь не плакала. Все більше вона думала про малину, яку Іван восени посадив і радів, що онучку малиною годуватиме.

Про куртку його нову думала, яку купили недавно, і яку так і не встиг вдягнути. А сліз не було в неї зовсім…

На поминках про Івана говорили тільки хороше – і працівник він був зразковий, і батько зразковий, а товариш який.

А от Світлана чомусь плакала, чи не більше, ніж коли не стало її чоловіка. Тані навіть довелося втішати подругу. Хоча мало би бути навпаки…

-Хороша ти жінка, Таня, – говорила Світлана.

– Добра дуже, таких мало…

-Та годі тобі, звичайна я, – відмахувалась Тетяна.

-Ні, – сказала подруга, і Таня помітила, що сиві пасма вибилися з пучка і неохайно звисають на чоло. – Ти ж пробачила мене. Всі ці роки подругою мені була.

-За що вибачила? – не зрозуміла Таня.

Світлана раптом засміялася.

-Ну, сама ж знаєш. Іван же ж тобі сам у всьому зізнався. Я так переживала, що ти мене не пробачиш, ховалася все від тебе, а ти, як побачила мене – давай обіймати та дякувати за хлопчиків своїх, і за Петра. І з того часу жодного разу мені не дорікнула.

Тетяна здивовано дивилася на подругу.

-Не розумію, – сказала вона. – Нічого не розумію. Ти про що взагалі говориш?

-Та згрішили ми з Іваном. І не раз. Що тут незрозуміло? Я завжди його любила і готова була піти від чоловіка, якби він покликав. Але ж у тебе дочка народилася – куди він піде? Це він мені так сказав. А коли я сказала, що не зможу приховувати від тебе наш вчинок, він зізнався тобі. А ти нас вибачила, так?

Тетяна довго дивилася на подругу і не могла зрозуміти що вона таке каже? Напевно, на старості років Тетяну, пам’ять підводити стала. Пам’ятає колір сукні, в якій вона була, коли Іван зі служби повернувся, а ось посолила суп, чи ні – не пам’ятає.

-Звичайно, вибачила, – відповіла Таня, щоб не турбувати подругу. – Іван був хорошим чоловіком. І я його кохала…

Дружбу вона зі Світланою не припинила. Але вона й далі не вірила їй. Ну не міг Іван такого зробити! Не міг він так з нею вчинити.

Таня знала, що чоловік завжди був їй вірний і не міг повестися на якусь Світлану…