Про дружбу двох родин – Коваленків і Бондарів в селі знали всі, бо трималися вони завжди разом як справжні родичі. Жили через один город, ходили однією дорогою, і навіть малеча у двох сім’ях народжувалась майже в один час.

Олена Коваленко й Марія Бондар були як сестри. Разом працювали в місцевому клубі. Чоловіки їхні – Іван і Петро – разом їздили на лісоповал, ловили рибу, а на вихідних збиралися разом на посиденьки. І не раз Олена казала:

– Ти мені, Марійко, більше, ніж кума. Ти мені як сестра рідна.

– І ти мені, Оленько, вже давно рідною стала, – відповідала Марія.

Діти разом ходили в школу, на гуртки, ділили зошити, велосипеди й навіть мрії. Старші доньки – Галя Коваленко й Христя Бондар – теж між собою дружили. До пори до часу.

Одного літа Галя, закінчивши коледж у райцентрі, несподівано виграла грант на навчання в Польщі. Олена не хотіла пускати – боялася чужини. Але Іван наполіг:

– Раз Бог дав – гріх не взяти. Дитина хоч у люди виб’ється.

Минув час. Галя залишилася за кордоном. Знайшла роботу, вивчила мову, а потім витягла й батьків. Коваленки продали свою хату й купили собі невеличку квартиру в Польщі, стали на ноги, кликали до себе і друзів, але Бондарі не захотіли їхати.

– Ми що, інакші? – гірко питала Марія у чоловіка.

– Чим ми гірші? Але Петро тільки зітхав:

– Не наше то. Не для нас чужина. Хай буде, як є.

Минуло ще кілька років. Коваленки приїжджали в село рідко, тільки на Великдень чи на Петра. Приїжджали на новій машині, з торбами гостинців і якимось не звичним блиском в очах. Олена й Марія ще намагались говорити, пили каву на старій лавці біля хати, але розмова вже не була такою, як колись.

– У тебе там, певно, все інакше… – кидала Марія наче з докором.

– Інакше, Марійко, – зітхала Олена.

– Але серце лишилось тут.

Прірва між друзями настільки зростала, що виходило так, що їм вже і поговорити не було про що – не лишилося спільних тем.

Одного разу на сільських зборах Галя, яка приїхала на тиждень у відпустку, запропонувала зробити ремонт у клубі за власні кошти. Добре ж, здавалося б. Але перше слово було за Марією, і вона відреагувала дивно.

– Не треба нам милостині! Ми самі справимось! – сказала твердо, хоч усередині пекло.

Після того вечора все змінилось остаточно.

Більше не було кави. Не було спільних посиденьок. І стежка між двома хатами заросла травою.

Через кілька Петро Бондар тяжко захворів. Лікувати не було за що. Христя, хоч і працювала, не могла покрити витрати. Марія бігала по хатах, позичала, шукала допомоги. І тут, одного вечора, на подвір’ї Бондарів з’явилася Галя.

– Ми дізналися… – сказала тихо.

– Ми допоможемо, тітко Маріє. Все оплатимо.

– Чого ти сюди прийшла? – зі сльозами в очах шепотіла Марія.

– Щоб нагадати, що ми не чужі, – відповіла Галя.

– Навіть якщо ви і думаєте про нас інакше.

Того ж тижня Петра повезли в обласну клініку. Всі витрати на лікування покрили Коваленки. Без слів. Без образ. Без згадок про минуле.

Після операції, коли Марія сіла поруч із Оленою на лавці біля лікарні, між ними зависла тиша. Потім Марія сказала:

– Я заздрила, тому і поводила себе так. Бо втратила більше, ніж ти здобула.

– А я втратила тебе, Марійко, – з сумом відповіла Олена. – Іншої такої подруги я не знайшла.

Вони сиділи, як колись. Мовчки. Але то вже було інше мовчання – не від образи, а від утоми й розуміння.

Коли Петро одужав, село знову побачило, як по знайомій стежці ходять дві жінки. І знову смажилися шашлики на подвір’ї Коваленків, і діти бігали від одного двору до іншого.

Бо правда життя така: щастя не ділиться на багатших і бідніших, а справжніх друзів в житті дуже мало.

Джерело