«Приїжджай, сину! Поки ти на роботі, твоя дружина з іншим чоловіком крутить!» — так почалося те, що закінчилося несподіванкою…

Сергій третю годину не вгавав. Марія Василівна тихенько сиділа на кухні, сховавшись за шафою. Вона не хотіла, щоб син дізнався, де вона. Із кімнати долинали крики та гупання — телевізор грав на повну гучність, перекриваючи те, що відбувалося у кімнаті.

Вона кинула погляд на годинник: майже десята. Ще трохи — і друга пляшка закінчиться, тоді Сергій засне. Марія Василівна затулила вуха долонями, намагаючись не чути цього всього, і втомлено прикрила очі. За що їй така доля? Адже все життя вона старалася — для нього, для сина.

Вона сама себе «зліпила». Не хотіла повторювати долю своїх батьків, які виховували трьох дітей і все життя рахували копійки. Тож, ледь вилетіла з дому, як зводила спілкування з ріднею до мінімуму. Те саме — з братом і сестрою. Їй не хотілося чути про їхні постійні проблеми та нестатки. Закінчила технікум і почала працювати — без відпочинку. Усе, щоб мати хоч якусь фінансову подушку на «чорний день».

Заміж вийшла без романтики й сентиментів — за старшого, надійного чоловіка. Привела у світ сина. Через три роки чоловік пішов. У нього вже давно була інша жінка, у якої підростали діти. Марія Василівна тоді не здалася. Відстояла у суді і частку в бізнесі, і машину, і житло. Усе — не для себе. Для Сергійка. Щоб він мав міцне підґрунтя в житті, щоб не знав, що таке бідність.

Згодом вона продала частку, відкрила власну справу. Потім пішла з молотка машина, а також невеличка квартира, що дісталася їй у спадок. Взяла кредит — купила будинок. Дитина ж не повинна починати життя в тісноті. Інакше що з нього виросте? Марія Василівна пишалася собою — і небезпідставно. Її бізнес хоч і був невеликим, але прибутковим: кілька ремонтних бригад, які вона контролювала. І майстри, і дизайнери, і прораби — всі слухалися її з півслова.

Будинок — хоч і не в котеджному містечку, але в гарному районі. Порядні сусіди, свіже повітря. Вона одразу обнесла подвір’я гарним парканом, заасфальтувала доріжки. Яка ще картопля під вікнами? Улітку ставили басейн, гойдалку — Сергійкові вистачало. У хлопця була окрема простора кімната, збалансоване харчування, якісний одяг — тільки з фірмових магазинів.

Самокат, велосипед, згодом — смартфон. Вона ж користувалась простішим телефоном — не шкода. Головне — син. Бо саме він мав забезпечити їй безпечну, спокійну старість — такої, якої у її батьків не було.

Марія була щаслива, коли вела Сергійка у престижну гімназію. Раділа його спортивним перемогам. Розпливалася в усмішці, коли чула похвалу за його виховання. Він ріс таким, яким вона його мріяла бачити: розумним, здоровим, упевненим у собі. І вродливим, чого вже приховувати. Найважливіше — він щиро цінував матір.

Та не встиг Сергій вирости, як почалося непередбачуване. Поряд оселилася нова сім’я. І Сергій наче зник. Марія Василівна ніколи не підтримувала стосунків із сусідами. Знала, що в хатинці через дорогу живе бабуся. Не спілкувалася з нею — не її коло. У дворі — вишенька, бузок біля хвіртки. Сільська естетика.

Бабуся відійшла у вічність — хата довго стояла пусткою. Аж тут з’явилися спадкоємці. І серед них — дівчина Ольга…

Сергій на той час уже закінчував інститут, а Марія Василівна якраз планувала розширення бізнесу — мріяла передати його синові. Але досить було Сергієві одного разу побачити нову сусідку — і він був, як то кажуть, «пропав».

Ольга справді була гарною дівчиною, така сподобається будь-кому. Невисока, тендітна, з яскравими сірими очима та кирпатим личком. А ще — коса до пояса. Справжня красуня з народною вродою. Щоправда, вбрання в неї було скромне: перешиті сукенки, самов’язані светри. Але ж не її вина, що батьки не могли забезпечити більше. Зате в господарстві Ольга була справжньою майстринею. Марія Василівна часто бачила, як дівчина миє вікна, витрушує доріжки, працює на клумбі — і все це з турботою й охайністю.

Коли Марія помітила, як Сергій дивиться на сусідку, одразу взялася дізнаватися про неї все. Виявилося, що Ольга закінчила школу із срібною медаллю, навчається у тому ж університеті, що й Сергій, щоправда, на іншому факультеті й на курс молодша. Словом, гарна дівчина, якщо чесно. Але — не для її Сергійка. Сину ще рано одружуватися, треба пожити для себе, у бізнес увійти. Бо ж Марія не вічна. А родина в Ольги — звичайна: батьки — інженери, брат має власну сім’ю, двоє дітей. З часом вони ще й сина на утримання посадять.

Але Сергій з Ольгою закрутили роман. І хоч дівчині нічого було закинути — подарунків дорогих не просила, спілкування ні з ким не допускала — Марія не хотіла такої невістки. Але коли син сказав: «Я одружуся», — вона погодилася. Сподівалась, що з часом Ольга обживеться, відчує новий рівень життя — і стане гарною парою для її сина. Та цього не сталося.

Хоч Ольга була чемною, працьовитою і турботливою дружиною, вона залишалася простою. Жодні модні речі, подаровані Марією, дівчина не носила — складала в шафу. Воліла своє стареньке в’язане плаття. І навіть посуд мила руками — не користувалась посудомийною машиною.

Син любив Ольгу й не помічав ані її простоти, ані того, що вона, мовляв, не його рівня. Гірше того — сам почав змінюватися. Раптом заявив, що йому ніяково ходити до барбершопу — бороди все одно немає, а в звичайній перукарні дешевше.

Сказав, що без машини поки що теж обійдуться — не заробив. І всі її старання, здавалося, летіли шкереберть. Найгірше, що дорікнути синові було нема за що. Ольга — добра, скромна, вірна. Та Марія бачила: ця простота — не для нього.

І тут їй «пощастило». Вона зустріла Антона — старого друга Сергія. Колись вона сама заборонила синові з ним спілкуватися — надто вже «безперспективний»: замість бізнесу — археологія, експедиції… Але тепер Антон розцвів: став привабливим, мужнім. А ще, здавна був закоханий в Ольгу.

Марія вирішила діяти. Запросила Антона «в гості до Ольги», мовляв, вона буде рада бачити старого знайомого. Сама ж відмовилася, сказавши, що має справи, але повернеться згодом. Антон повівся — і справді прийшов. Далі — справа техніки. Як тільки Ольга впустила гостя до дому, Марія подзвонила Сергієві, попросивши «негайно підвезти договір».

Сварка була велика. Хоч у сцені не було нічого підозрілого, Сергій обурився. Бив усе навколо, Ольга втекла до батьків, босоніж, а слідом полетіли її скромні речі впереміш із неношеним дорогим взуттям. Приїхала поліція.

Марія Василівна подумки тріумфувала. Та все пішло не за планом. Сергій почав прикладатися до пляшки. Антон намагався поговорити з другом — той його не впізнав. Ольжин батько теж приходив, але марно.

Коли Сергій трохи оговтався, повернувся до роботи. І тут Марія Василівна «випадково» познайомила його з Вікторією — дочкою впливового партнера. Освічена, красива, стильна, з власним житлом. Весілля — у найкращому ресторані, подарунки — круїз, частка в бізнесі.

Але через два місяці після повернення Вікторія кинула в обличчя Марії Василівні:

— Я не житиму з чоловіком, який свариться щоразу, як у двір виходить його колишня!

Розлучення. І знову — Сергій повернувся до згубної звички. Потім була Олена — юристка. Теж розлучення. Цього разу — з грошовими компенсаціями. І знову — через Ольгу. Вона вийшла заміж за Антона. Сусідній будинок. Весілля скромне. А Сергій бачив це все й не міг заспокоїтися.

Тієї ночі, коли почалася наша історія, Марія Василівна сиділа, ховаючись за шафою. В домі було тривожно тихо. Вона визирнула з кухні — Сергій сидів, очі — скляні.

— А, це ти… Подивись, у що ти перетворила моє життя! — заревів він.

Марія Василівна вийшла з дому, щоб не говорити з сином. Вона опустилася на сходи. І раптом почула знайомий голос. До сусідського будинку йшли Ольга з Антоном. Вона — у теплій в’язаній сукні. Він — впевнений, статний, у блейзері. Сміялися, трималися за руки. Антон уже захистив дисертацію, став відомим у наукових колах. Вони жили в місті, але приїжджали до батьків — з двома веселими синами.

І тут вони побачили її — самотню жінку на сходах її дому.

— Сергій знову за своє? — спитав Антон і підійшов. — Ходімо до нас. Замерзнете тут. Відпочинете.

Марія похитала головою. Але він простягнув руку.

— Йдемо, тьоть Маш. Сергій проспиться, повернетеся додому.

Марія Василівна встала. Пішла за ними. Назустріч світлу з вікон. Назустріч запаху смаженої картоплі з салом, і спокою. І в цю мить Антон сказав:

— Знаєте… Я от тільки одного не розумію, — мовив він тихо.

— Ви ж наче все правильно робили. Старалися, вкладали, будували… А щастя вийшло не там, де ви сіяли.

Марія Василівна мовчала. Слова сприймалися важко. Вона йшла за Антоном, наче тінь, наче вперше за довгі роки дозволила комусь повести себе кудись без спротиву.

— Ходімо, — лагідно сказала Ольга, притримуючи двері.

— На кухні тепло. Хлопці там вже щось шукають у холодильнику, будуть раді бабусі. Ви ж не проти, якщо вони вас так назвуть?

Марія Василівна хотіла щось заперечити, але не змогла. Її серце вперше за роки не стискалося від образи. Вона мовчки зайшла в будинок і відчула тепло — не лише фізичне, а й те, про яке вже давно забула. Вона сіла до столу, і Ольга поставила перед нею тарілку смаженої картоплі з салом і чашку гарячого чаю.

Запах м’яти й липи, пар, легкий гомін родинної вечірньої кухні, дитячі голоси з сусідньої кімнати… Усе це накрило її хвилею чогось, схожого на забуту ніжність.

Антон присів навпроти.

— Ви ж його не зраджували. Ви просто його… не навчили жити. Але, якщо хочете, ми допоможемо. Для нього, і для вас. Бо ж не можна людині залишатись отак. Не можна.

Марія Василівна вперше за довгий час розплакалась не від безвиході, а від чогось м’якого, живого. Сльози котилися повільно, з кожною змиваючи шар її гордині, контролю, колишньої сили. Вона більше не була левицею-будівельницею імперії для єдиного сина. Вона була втомленою жінкою, яку хтось запросив у тепло просто так — не за заслуги, не з обов’язку.

— Можливо, ще не все втрачено, — прошепотіла вона, тримаючи в руках чашку.

— От і добре, — усміхнулась Ольга.

За вікном нічно загув вітер, а в хаті пахло вечерею, домашнім хлібом і надією. Вперше за багато років.

Джерело