— Батько не може жити один, – сказав чоловік 4 роки тому, – це просто небезпечно. То одне зламається, то інше, їздити ніколи, та й так поміркували: настав час, йому вже 80 років.

Така розмова у нас із чоловіком відбулася 4 роки тому. Я в Леоніда друга дружина. Перша дружина померла 11 років тому. Син від першого шлюбу у чоловіка вже дорослий.

Я молодша за чоловіка на 15 років. Дві дівчинки у нас спільні. Коли постало питання про перевезення свекра до нас, з молодшою ​​донькою я сиділа в декреті, їй був лише рік, а старшу 5-річну водила в садок.

— Будинок продам і гроші поділю між усіма онуками, – сказав Іван Юхимович, так звуть батька чоловіка.

Внуків на той час у діда було троє: син чоловіка та наші дівчата. Молодшому братові чоловіка було, як і мені на той час, 33 роки і він був ще не одружений.

Свекор із свекрухою, купили йому давно ще, однокімнатну квартиру, там він і жив. Весело, з розмахом. Мій чоловік був уже самостійним, батьками і йому була колись давно виділена однокімнатна квартира, але ще до мене чоловік її продав і побудував будинок.

— Привозь батька, – сказала я, – твій син живе окремо вже, кімната для свекра є.

На той час нічим особливо, крім забудькуватості, батько чоловіка не страждав. Так, якщо не рахувати ще дуже поганого характеру. Але хоч би ходив своїми ногами та обслуговував себе самостійно. Не забуваючи мене дорікнути:

— Твоїм дочкам на рахунок гроші від продажу будинку належать? От і облизуй мене. Я це жерти не буду. Приготуй мені м’яса, та смаженого.

Ось розігналася! По-перше, батькові чоловіка вже не можна таке їсти, а по-друге, я не просила його про гроші для дочок, у нього є сини, хай і облизують.

— Правильно, – підтримував мене чоловік, незмінно встаючи на мій захист.

— Вона робить все, що винна і не винна теж, – казав він батькові, – незадоволений? Ми віддамо тобі ці гроші і їдь до молодшого сина разом із ними. Над дружиною знущатися я тобі не дозволю.

Їхати до молодшого сина Юрія свекор не поспішав, замовк на деякий час. Так і мешкали. Старша дочка пішла у нас до школи, малечу я віддала в садок, сама вийшла на роботу.

Скажу одразу, гострої фінансової необхідності працювати у мене немає. Але я хочу бути самостійною, заробити стаж, досвід, самоповагу. Та й що робити цілий день удома? Свекра слухати, який рік у рік ставав дедалі нуднішим і нестерпнішим?
Старша дочка у нас ходила до школи і приходила звідти сама мало не з першого вересня: школа через два будинки, навіть дорогу переходити не треба. Але з недавніх пір я почала просто виходити з себе.

— А дідусь забув на плиті кашу, – дзвонила дочка мені чи татові, – вона пригоріла сильно, дідусь заснув. Провітрити? Так зараз.

— А я прийшла, – це вже інший дзвінок, – дідуся немає, а наші двері відчинені. Що мені робити?

Що робити? Зриваюсь і несуся, благо, відпускають. Перевіряла чи все вдома на своїх місцях, обходила ділянку, чи мало літня людина впала, погано стало. Ні, не впав.

— Я в магазин ходив, за пельменями, – свекор повернувся, – я забув двері зачинити? Бути не може! Це твоя дочка не замкнула, а на мене звалює.

— А пельмені навіщо? – Питаю, – Їди що мало? Розігрійте в мікрохвильовій печі, або внучку попросіть.

— А я що не можу пельмені собі зварити? Я хочу саме пельмені.

Відмінно, тепер ще хвилюватися, щоб він не заснув, щоб каструлю не залишив, як минулого разу, щоб не спалив нічого.

Тим часом брат чоловіка знайшов свою долю в особі розлученої жінки з дитиною. Звали її Алла. Розписалися молоді, однокімнатну квартиру продали, гроші в спільну житло вклали.

— Не будемо ж ми з хлопчиком в однокімнатній будці тулитися, – завила Алла, – не у всіх же домівка є величезна!

— Не у всіх, – кажу, – а у кого є, той його роками потім і кров’ю наживали.

Бажання спілкуватися з дружиною Юри у мене відпало одразу ж після цього епізоду: зрозуміло ж, що за фрукт.

З півроку тому у свекра сталося загострення: спазм судин, пам’ять стала взагалі ні до біса. Він нормально пересувався, але іноді міг у туалет сходити прямо в кімнаті у себе. І все розумів і усвідомлював, зараза:

— Прибереш! – кидав мені.

— Льоню, – кажу, – це і характер, і маразм, на жаль. Мені страшно залишати тут старшу дочку цілий день. Звільнятися з роботи та сидіти з твоїм батьком, який мене в гріш не ставить? Ти знаєш, я про це не мріяла. Та й не можу я його доглядати так, як він вимагає.

Чоловік поговорив із батьком. Той сказав, що так, краще хай йому доглядальницю наймуть, або щось ще.

— Твоя дружина, – сказав, – безглузда і черства. Вона за мною погано наглядає.

На тому й вирішили. Чоловік сам знайшов пансіонат для людей похилого віку. Приватний.

— Я все там подивився, – сказав Льоня, – чисто, персонал кваліфікований, відгуки, харчування, все на висоті. Давай спробуємо кілька тижнів? У них там навіть культурна програма щодня і догляд, і догляд.

Свекор погодився, тим паче, що пансіонат був не дуже далеко. А за 2 тижні приїжджати додому відмовився категорично: йому там сподобалося.

Чоловік платив за перебування батька 15 тисяч гривень на місяць.

Навряд чи нам вдалося б найняти доглядальницю, хатню робітницю і кухаря за ці гроші, та ще й організовувати розваги, обстеження та інше.

І всі були задоволені. І свекор, і чоловік, і я. Доки до Івана Юхимовича, через 2 місяці його проживання на новому місці, не приїхав молодший син з Аллою та її сином.

І почалося.

— Ви гроші забрали! – кричав на нас по телефону Іван Юхимович. – І скинули мене подалі, звичайно, не потрібен уже!

— Знаєте, – подзвонила мені одна з наглядачів свекра, – прямо не впізнаю дідуся. Ми було з ним спільну мову, знайшли а тут почалося: він ходить, вибачте, в туалет прямо в кімнаті, та ще й на нас репетує, мовляв, прибирати за ним зобов’язані. Ну так, за лежачими прибираємо, але ж він не лежачий. Кинув тарілку вранці в санітарку, сказав, що таке він жерти не буде.

— М’яса пішла, купила та посмажила! – накричав на бідну дівчину свекор, – Ні? Зателефонуй моєму старшому синові, нехай він купить і привезе!

— Тату, – чоловік поїхав до батька, – Що за справи? Ти як поводиться?

— А як я поводжуся? – Пішов у наступ свекор, – Їм гроші платять за догляд за мною. Зрештою, я й плачу! З пенсії. Мені Алла все дуже добре пояснила.

Зрозуміло, звідки дме вітер.

— Юра, – подзвонив мій чоловік братові, – вгамуй дружину.

— Ах вгамуй, – Алла вихопила трубку у чоловіка, – а чому ми повинні вгамовуватися? Ви все самі вирішили, гроші батькові взяли, привласнили, а старого збагрили в пансіонат? А в Івана Юхимовича, між іншим, не троє онуків, а четверо! І ще може бути!

— А хто четвертий? – не зрозумів мій чоловік.

— Мій син, – жваво промовила дружина брата, – ми одружені, Толечка тепер Юри син.

— Ах ось що. Ну, вибач, дорога, при розподілі грошей від дому, Толик на світі вже був, але на горизонті нашої родини його чомусь не спостерігалося, – чоловік трубку поклав, але на цьому не закінчилося.

У вихідний Юрко з дружиною приїхали до нас особисто: відвойовувати діда.

— Та забирайте, – сказав мій чоловік своєму братові та Аллочці, – грошей на Толика? Легко. У пансіонаті перехрестяться від щастя. Він там після вашого візиту влаштував показовий виступ. Я так думаю, що нам вони незабаром самі відмовить. Приватна лавочка, мають право, раз такий вибагливий житель попався.

— Заберемо, – відповіла Алла, – тільки батько спільний. Ви скільки платите в пансіонат? 15 тисяч? Чудово, плюс 5 тисяч – пенсія Івана Юхимовича. Та за ці гроші я сама доглядатиму його.

— Е, ні, – посміхнувся чоловік, – пенсія батька – 5 тисяч. Нічого більше. Ні копійки понад те, що ви покладете на рахунок Толика. Чи ми гроші взяли? Ми оплачуємо перебування батька у пансіонаті. Ваше бажання його доглядати? Уперед. Ні, частку Толика на руки не дам. Тільки на рахунок, як і в наших дочок, лежить.

На таких умовах, пробурмотівши, “що я, дурна чи що”, родичі відбули додому. Як свекор? Нормально. Довелося з’їздити, поговорити, попередити, що за неадекватну поведінку він поїде на обстеження до профільної установи, а повернеться вже зовсім не до цього пансіонату.

— Дідусь? – відповіли нам днями, коли ми дзвонили запитати, як поводиться і почувається Іван Юхимович, – Ой, та що Ви, він навіть допомагає нам іноді.

Юра та Алла ні з нами, ні з батьком не спілкуються.

КІНЕЦЬ.