– Привіт, тату, – пошепки сказала вона. – Я прийшла з тобою попрощатися… Вибач, що пізно – таке воно, життя, – і нарешті дала волю сльозам…

– Батька сьогодні бачила! – Прокричала Леся матері, яка розвішувала випрані речі на балконі.
– Господи, – Ірина, переступаючи через якісь коробки, одразу попрямувала до дочки. – Явлення Христа народу, називається! І що йому від тебе треба?
– Ти здивуєшся, але… нічого, – Леся знизала плечима.
Ірина зобразила спочатку подив, а потім похитала головою і зацокала язиком.
– Нічого – це в нього довічно у кишені! А якщо приперся через стільки років, значить щось було потрібно. І де ти його взагалі зустріла?
– Чекав на мене біля шкільних воріт, – акуратно сказала Леся, поглядаючи на реакцію матері.
– Блазень гороховий! Стільки років десь вештався, а тепер чатує мою доньку після школи! Ось до чого опустилася людина!
Ірина насамкінець театрально плюнула убік і повернулася до своїх справ. Леся лягла на ліжко і замислилась.
…Віктор та Ірина офіційно розлучилися, коли Лесі стукнуло десять, але жити разом припинили трьома роками раніше.
Не сказати, що дівчинка сильно страждала від розлучення: батьки вічно лаялися, мама пропадала на роботі, батько сильно прикладався до пляшки, удома часто було нічого їсти.
Батька вона бачила періодично, але спілкування, як такого, не складалося. Їм просто не було про що говорити. Та й матір Леся не хотіла засмучувати. Як і зараз.
Вона засумнівалася, чи варто переказувати їй всю розмову з батьком, але вирішила, що неодмінно розповість, якщо вона сама запитає.
Тим більше нічого такого в розмові й не було. Просто Лесі чомусь зараз не хотілося говорити про те, що батько кликав її в гості до себе, та намагався поговорити. Та й виглядав він, чесно кажучи, погано.
… Ірини вистачило рівно на п’ятнадцять хвилин. Вона знову прийшла до дочки.
– Як він виглядав хоч?
– Дуже сильно схуд. Якби не голос і очі, я не впізнала б, – зізналася Леся.
Ірина схрестила руки на грудях і посміхнулася.
– Ще б пак. Стільки років безпробудного бенкетування. Дивно, що на своїх двох прийшов…
– Мамо, ну навіщо ти так. Я б не сказала, що він був під мухою, чи ще щось. Просто дуже змінився. Не такий, яким був минулого року.
– Щось ще казав? – Ірина махнула рукою у бік дочки, мовляв, закриємо тему про батьківські уподобання.
– Ні. Просто спитав, як у мене справи, от і все, – збрехала Леся, сама від себе не чекаючи.
Вона ніколи не брехала матері.
– А спитати про твій випускний він не хотів, випадково?
– Мамо, ну не починай…
– Та я не починаю. Просто прикро. Стільки років – і жодної копійки не дав. А тепер. Що вже тепер. Сама тебе витягла.
– Ось яка красуня виросла. І розумна, і талановита, – Ірина погладила дочку по голові й вийшла з кімнати.
– Ну й навіщо було брехати? – З досадою запитала сама себе Леся.
Відповідь вона знала ще тоді, коли побачила худого й сильно постарілого батька, що ледве стояв на ногах. Дізнайся мати, що батько запросив її до себе на розмову, то ніколи б і нізащо не відпустила.
Декілька днів Леся думала, чи варто їй сходити до батька. І що більше вона сумнівалася, то сильніше зростало бажання.
За тиждень Леся прийшла за адресою, де мешкав батько. Це була стара дерев’яна двоповерхівка на околиці міста, в якій розташовувалися комунальні квартири.
Леся підійнялася на другий поверх, і постукала в дерев’яні двері. Ніхто їй не відчинив. Вона ніколи не була в таких місцях, тому невпевнено штовхнула вхідні двері. Ті були не замкнені.
Леся опинилась у просторому коридорі в оточенні чотирьох дверей. Наприкінці коридору була кімната, що нагадувала кухню, і там хтось голосно порався.
Леся озирнулася довкола: потрібної їй восьмої квартири тут не було. Ні номерків – нічого, що могло б хоч трохи зорієнтувати розгублену дівчину.
Лампочки в коридорі, мабуть, перегоріла дуже давно. І весь шлях освітлювала лише одна тьмяна лампочка на дроті, що світила неприємним жовтим кольором.
Майже навпомацки Леся дісталася кухоньки.
– Доброго дня! – Леся гукнула повну жінку, що стояла біля плити. – Вибачте!
Та не відразу почула гостю, а коли обернулася, то здригнулася від страху.
– Ти б ще зі спини підкралася! Тьху на тебе, – процідила жінка. – Здрастуйте. Ти до кого?
– До Кирилова, – відповіла дівчина. – Але, я не впевнена, що правильно прийшла…
– Правильно, правильно. Його кімната друга справа була. Там не зачинено. Але скажу одразу, що вчора мужики вже приходили. Багато чого винесли.
Леся, не блимаючи, дивилася на жінку. Вони начебто говорили про одного й того чоловіка, але чому вона згадувала про батька в минулому часі?
– Вибачте, я маю на увазі Кирилова Віктора… – невпевнено промовила Леся.
– А я тобі про кого, люба? Про Папу Римського? Інших Кирилових тут зроду не було.
– Але ви сказали, що кімната…була…
– А як сказати інакше про того, хто відмучився? Позавчора поховали. Ти не знала, чи що?
Жінка простодушно випалила все те, про що повинні говорити акуратно, намагаючись зберегти почуття людини.
Вона одразу пошкодувала про це. У голові, нарешті, склалося рівняння, і вона, похитнувшись, повільно підійшла до гості.
– Ти не знала… – видавила вона із себе.
Леся стояла, як укопана. Все відбувалося, як уві сні.
– Я … я, напевно, помилилася адресою, – Леся стиснула в руці телефон, в якому була записана адреса батька. – Я піду пошукаю тата в іншому місці…
Вона повернулась і попрямувала коридором, не бачачи перед собою дороги. Навпроти другої кімнати її наздогнала огрядна жінка і схопила за лікоть. Леся не чинила опір і зупинилася.
– Ходімо, люба, тобі треба сісти.
Жінка довела Лесю до кухні та посадила за стіл.
– Я нічого не розумію. Може, адреса неправильна? – як заведена казала Леся.
Жінка розгублено озиралася на всі боки в пошуках підмоги, але нікого з сусідів, як на зло, не було поруч.
– Як тебе звати?
– Леся… Олеся…
– Послухай, Лесю, твій батько, Кирилов Віктор, справді тут проживав останні десять років. Нелюдимий чоловік, ми майже не спілкувалися.
– Не стало його чотири дні тому… Кажуть, дуже довго хворів.
– Я знаю, у нього були проблеми з міцними напоями.
– От ви даєте! Твій батько ні краплі в рот не брав. Згорів він, люба. Кажуть, у ремісію кілька разів виходив, а востаннє відмовився лікуватись.
– Це мені чоловіки вчора розповіли. А я думаю, чого це він схуд… Раніше хоч щось собі готував, а останнім часом припинив зі своєї кімнати виходити.
– Але, мало що, ми народ простий, в чужу душу не ліземо. Не бенкетує, не буянить – і добре. Ні, звісно, пропонували допомогу. Будь-яке трапляється.
– І грошей буває у нас тут не вистачає, допомагаємо один одному чим можемо, але він відмовлявся від будь-якої допомоги. А про себе нічого не говорив до ладу. Про життя не говорив.
– Друзі в нього були. Пара мужиків, часто заходили, але всі тверезі, як скельце, були. Повір мені, я таке чую носом.
– У мене колишній чоловік, ой, царство йому небесне, таке витворював, що я будь-який напій за кілометр відчуваю…
…Леся сиділа на кухні в оточенні фарбованих стін і дивилася в підлогу. Жінка тараторила без зупинки, ніби чекала цього моменту все своє життя.
Леся припинила її чути. Вона лише думала, що не встигла. Ні поговорити з ним, ні дізнатися про його життя, ні вислухати його! Як він просив того дня, коли чекав бозна-скільки біля шкільних воріт!
Лесі стало ніяково від думки, що вона, як і мати, засудила батька за його худорлявість і слабкість, списавши все на оковиту.
Якось підійнявшись на ватяних ногах зі стільця, Леся попрямувала до виходу.
– Стривай, ти куди? Посидь трохи, ти вся бліда.
– Мені… треба до батька.
Жінка з підозрою глянула на дівчину і попрямувала повільно за нею, про всяк випадок. Леся зупинилася біля другої кімнати.
– Ти точно хочеш зайти? Я можу з тобою, – жінка стурбовано стояла позаду Лесі, як її особистий охоронець.
– Ні, дякую, я хочу сама, – сказала Леся ледве чутно.
– Добре. Я залишу тебе тут…
Жінка невпевненою ходою, постійно озираючись на гостю, повернулася на кухню.
Леся зробила крок уперед, штовхнула двері й увійшла до кімнати. У ніс відразу вдарив запах затхлості та лікарні.
– Привіт, тату, – пошепки сказала вона. – Я прийшла з тобою попрощатися… Вибач, що пізно – таке воно, життя, – і нарешті дала волю сльозам…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.