Привіт, мамо! З Петром і Павлом тебе! Вибач, що пізно, ми тут святкуємо. Ти ж знаєш, що я Петрівна. До тебе не приїхали, бо свекруху саму залишити не можу, вона нам такий накрила стіл, старалася дуже, – подзвонила Галині донька. – З Петром і Павлом, доню. А я? А моя вечеря? Я так чекала тебе. – Не починай, мамо, вічно ти не задоволена. Я тут святкую, давай, у мене гості, часу не маю на тебе. Галина не могла повірити в те, що донька навіть не приховувала, що їхати в село не хоче. Весілля Софії, якому колись дуже раділа мати, дуже змінило її життя

Галина зараз не чекала від Софії нічого особливого. Лише того, щоб її донька до неї хоч іноді приїжджала.

Не з подарунками, їй нічого не потрібно — з порожніми руками, але з теплом у голосі й очах. І щоб хоч раз сказала: “Мамо, без тебе це свято — не свято. Я хочу в цей день бути поряд з тобою, як в дитинстві колись.”

Літня спека огортала село, і навіть старі тополі ледь шелестіли листям, немов ліниво рухаючись під палючим сонцем.

Галина, старенька жінка з добрими очима, сиділа на лавці біля своєї невеличкої але охайної хати, вдивляючись у ґрунтову дорогу.

На душі було важко, а в думках у неї була лише єдина її донька – Софія.

Весілля Софії – ось уже майже рік минув – досі стояло перед очима Галини.

Донька її була така щаслива, така сяюча в білій сукні – це був найщасливіший день в житті для матері.

Галина тоді плакала від радості, вірячи, що тепер у Софійки все буде добре. Вона понад усе в світі мріяла, щоб її дитина була щасливою в шлюбі, бо добре знала, що для жінки це головне.

Андрій – чоловік Софії – здавався Галині порядною та доброю людиною, інтелігентним чоловіком.

Але тоді Галина ще не знала, як сильно це весілля змінить її життя. Ні, в доньки то якраз все добре буде, але от у неї.

Софія з Андрієм, відразу після весілля, переїхали жити до міста, до Андрієвої матері – пані Елеонори.

Галина чула про неї чимало – сучасна, елегантна жінка, що працює в престижній фірмі, відвідує салони краси, завжди виглядає бездоганно.

Для Галини, простої сільської жінки, що все життя пропрацювала в колгоспі, а потім на фермі, це був зовсім інший світ.

Вона, як могла, намагалася відповідати статусу своєї нової родини, коли їздила в місто на заручини, потім на весілля.

Купила нову сукню, взуття. Але відчувала себе ніяково поруч з Елеонорою, яка трималася з такою вишуканістю.

Перший час Софія ще дзвонила матері своїй дуже часто, розповідала про нове життя, про адаптацію в місті.

— Мамо, тут так багато всього нового! — захоплено щебетала вона в слухавку. — Андрій такий турботливий, і Елеонора Степанівна. Вона така чудова! Вона вчить мене тонкощам етикету, ми ходимо на виставки, до театру.

Галина щиро раділа за доньку, хоч і відчувала легкий вітерець ревнощів до свахи.

Вона добре розуміла, що її проста сільська мудрість не йде в жодне порівняння з міським блиском свекрухи.

З часом дзвінки Софії ставали все рідшими. А потім почалися відмовки.

— Мамо, ти ж знаєш, скоро Петра та Павла. Я так сумую за тобою, але. Ми з Андрієм вирішили залишитися тут, поряд з його мамою.

— Чому, доню? — здивовано запитала Галина, адже чекала на свята Софію до себе, бо свекруху вона й так щодня бачила.

— Ну, розумієш, — голос Софії звучав невпевнено, — Елеонора Степанівна сама залишиться. Ми ж не можемо її одну залишити. Це буде негарно. Вона звикла, що ми завжди разом.

Кожне свято, кожен день народження – одна й та сама історія.

Галина готувала святкові страви, накривала стіл, чекала.

Але Софія не приїжджала, в останній момент завжди якусь причину знаходила.

А головне, що завжди знаходилася причина, пов’язана зі свекрухою.

То у Елеонори Степанівни “підскочив тиск”, то вони “запланували сімейну вечерю”, то “квитки дуже дорогі”.

Галина відчувала – це неправда, донька просто зовсім немає бажання їхати до неї.

Вона бачила, як донька поступово віддаляється, як між ними зростає невидима стіна.

Найсумніше було усвідомлення: Софія соромилася її.

Соромилася її простої мови, її немодного одягу, її зморшкуватих рук і того, що вона не була такою інтелігентною, як її сваха.

Донька просто порівнювала її зі свекрухою – елегантною, міською, “сучасною”.

Галина відчувала це, хоч Софія ніколи не говорила про це прямо.

Якось Галина приїхала в місто без попередження. Хотіла зробити доньці сюрприз.

Стояла біля під’їзду розкішного будинку, де жили молодята. Побачила Софію та Елеонору Степанівну, що виходили з машини.

Обидві були одягнені вишукано: Софія – у стильному пальто, Елеонора – у дорогій шубі, з бездоганною зачіскою.

Їхні обличчя світилися щастям, вони жваво розмовляли, посміхалися одна одній.

Галина розгубилася. Вона, у своєму старенькому пальто і потертій хустці, здалася собі такою чужою, такою недоречною поруч з ними.

Вона сховалася за деревом, відчуваючи, як їй незручно.

— Ні, я не можу так з’явитися, — прошепотіла вона собі. — Я доньку лише в незручне становище поставлю.

Вона тихенько розвернулася і поїхала назад у село, так і не показавшись доньці.

З того дня смуток на душі став ще глибшим, а самотність – важкою.

Сусідка баба Параска, така ж старенька й самотня, часто заходила до Галини на чай.

Вони ділилися своїми смутком і радістю, хоча останнього було дедалі менше.

— Ох, Галю, — зітхала Параска, — бачу я, сумуєш ти за Софією. Не дзвонить вона?

— Дзвонить, Параско, — Галина намагалася приховати сльози.

— Але рідко. І на свята не приїжджає. Каже, що свекруху одну не можна залишити.

— Та що це за відмовки такі? — обурювалася Параска.

— Свекруха – то свекруха, а рідна мати – то рідна мати! Ти її годувала, ростила, ночей не досипала, а вона тепер з тобою так повелася. Аякже, міські панянки, тонкі натури! А ми, сільські, то що?

Параска, не стримуючись, висловлювала все, що думала, і це ще більше засмутило Галину.

Вона дуже добре розуміла, що Параска права, але в душі все ще шукала виправдання для Софії.

— Та ні, Параско, ти не зрозуміла, все зовсім не так. Вона ж мене соромиться, — Галина ледь чутно промовила ці слова.

Параска здивовано підняла брови:

— Соромиться? Тебе?! Чому? Ти ж усе життя чесно жила, нікому зла не робила. Ти її виростила, освіту дала, добру, між іншим! А та її свекруха – вона що, краща за тебе?

— Вона сучасна, Параско. Гарно вдягається, до салонів ходить. А я ж проста.

— Та що ти мелеш, Галю! — махнула рукою Параска.

— Проста – то що? Серце в тебе золоте. А її свекруха, може, й вишукана, але чи є в неї стільки любові до Софії, скільки в тебе? Ніколи не було, і не буде! Пам’ятай мої слова!

Слова Параски, хоч і важкі, змусили Галину задуматися.

Можливо, вона сама вигадала цю причину – сором?

Можливо, Софія просто захопилася новим життям, новим оточенням, і забула про своє коріння? Ця думка була не менш важкою.

Літо було в самому розпалі. Наближалося свято Петра і Павла, а Галина знову готувалася, чекала, що донька приїде, адже вона Петрівна, чоловіка Галини звали Петро, шкода, що його давно не стало, хорошою людиною він був, сумно без нього тепер Галині.

Напекла пирогів, зварила узвар, прибрала в хаті. Телефон завжди тримала поруч, але він мовчав.

Вона чекала дзвінка від Софії, хоча б короткого привітання.

Чекала, що може, хоч цього разу донька скаже:

“Мамо, ми приїдемо!”.

Ввечері, коли на дворі вже стемніло, а з вікон сусідських хат долинав сміх та веселі розмови, Галина сиділа сама.

Сльози тихо котилися по її зморшкуватих щоках. Вона розуміла – цього разу вже точно ніхто не приїде.

Вона сама залишила собі єдине виправдання – “негарно залишати свекруху”. Але ж рідну матір можна залишити?

Раптом телефон задзвонив. Галина схопила слухавку, на душі стало веселіше.

— Алло? Софійко, доню?

— Привіт, мамо! — голос Софії був радісним, відчувався шум свята на задньому плані.

— З Петром і Павлом! Вибач, що пізно, ми тут святкуємо. Ти ж знаєш, що я Петрівна.

— З Петром і Павлом, доню, — голос Галини тремтів.

— Я думала, ти до мене приїдеш.

— Мамо, не починай, — перебила її Софія.

— Я ж казала, що Елеонора Степанівна. Ми не могли її залишити. Вона така чудова, приготувала таку вечерю!

Галина не могла повірити, що чує це.

— А я? А моя вечеря, доню? — голос її підвищився.

— Я тут одна, Софійко! Одна! Ти забула про свою матір?

На тому кінці запанувала лише тиша. Потім голос Софії став холодним, майже офіційним.

— Мамо, не треба цих докорів. Я ж тобі дзвоню, вітаю. Ти сама вибрала жити в селі. Ми тебе до себе запрошували, ти не хотіла. А тепер дорікаєш.

— Я не дорікаю! Я просто сумую, доню! Я хочу тебе бачити частіше, я завжди тут сама!

— Мамо, досить, — твердо сказала Софія.

— Я не буду слухати твої скарги. У мене гості. Я тобі передзвоню.

І вона завершила розмову.

Галина повільно опустила телефон. Це була остання крапля.

Вона зрозуміла, що справа не в соромі, не в свекрусі. Справа в тому, що її донька вибрала інше життя, інші пріоритети, інші стосунки.

І в цьому новому житті для неї, простої сільської матері, майже не залишилося місця.

Вона підійшла до вікна. За ним небо було всипане яскравими зірками, а з полів долинав аромат скошеної трави.

Село засинало, і лише зрідка десь лунали далекі вигуки та сміх.

Галина відчувала себе такою ж самотньою, як і та стара липа біля двору, що стояла майже без листя, бо всихала і листя на ній з кожним роком все менше було.

Наступного ранку Галина встала раніше, ніж зазвичай.

Замість звичних пирогів — взяла сапу. Глечик узвару налила. І пішла в город.

— Земля — не зрадить, — шепнула вона, втираючи піт з чола.

— Земля все пам’ятає.

Галина вирішила, що буде просто багато працювати, щоб менше думати про доньку, адже вона дала зрозуміти, що матір в її житті тепер не головна. А чи потрібна вона їй, взагалі – галина вже не знала.

А ввечері вона не чекала дзвінка. Вперше за рік не накрила стіл. Не підігріла нічого. Просто сіла на ту саму лавку, глянула на дорогу й посміхнулася гірко.

Як пізно вона зрозуміла, що не варто все життя жити заради дітей, бо вони можуть відвернутися від тебе тоді, коли найбільше тобі потрібні.

Але що тепер може зробити літня мати? На кого тепер розраховувати і як далі бути в житті? А чи буде вона доглядати матір?

А ви б змогли пробачити таку доньку? Чи, може, час навчитися жити для себе?

Джерело