Одного ранку матір з донькою їхали у переповненому тролейбусі. Коли увійшли, то побачили що усі сидіння зайняті, але на щастя якийсь молодий чоловік поступився місцем дитині. Жінка присіла та взяла донечку на руки. Тролейбус рушив, усі хто там їхав прагнули якомога швидше дістатись до своєї зупинки.

Тролейбус зупинився і до салону увійшов брудний, неохайно одягнений чоловік, схожий на безхатька. Усі сахались від нього та затуляли носа, оскільки відчували неприємний запах. Чоловік був середніх літ, років п’ятдесят п’ять, приблизно. Але через не доглянутий вигляд, брудне обличчя та руки й масне волосся, виглядав набагато старшим. Одяг на ньому був зношений, дірявий, а в очах виднілась непроглядна туга. Він пройшов між пасажирами та став біля сидіння, де сиділа матір з донькою, але навіть не поглянув у їх бік.

— Матусю, а чому цей дядя такий сумний?,- запитала дитина,- він почувається зле?

Дівчинка намагалась промовити це пошепки, але усі присутні, що стояли поряд почули сказане нею. Вони поглянули на дівчинку, а потім на чоловіка. В очах багатьох читалось співчуття. Ще мить тому вони його ненавиділи. Але після того, як почули слова дитини, замислились.

Матір нахилилась до донечки й тихо промовила їй на вухо:

— Не можна такого говорити, припини.

— А пам’ятаєш ту собаку, яка прибилась до нашого двору. Від неї теж смерділо. Вона померла, залишивши напризволяще цуценят.

— Цуценят? Я ж онуків маю!,- промовив чоловік та усміхнувшись вийшов з тролейбуса на наступній зупинці.

Люди переглядалися між собою та дивилися у вікно вслід незнайомцю. Кожен хотів вірити, що у нього все буде добре.

Так і трапилось. Після почутого від дівчинки, він наче повернувся до реальності з мороку, в який потрапив через трагічну втрату доньки. Єдине, про що він зараз думав — це були його онуки, які потрапили у дитячий будинок, коли не стало їх матері.

Минув приблизно місяць і усміхнений, красивий чоловік забирав малечу додому.

— Не хвилюйтеся, мої цуценята, тепер все добре, тепер ми разом,- промовив він їм.

Нині Віталій Степанович дбає про онуків та робить все для того, аби вони ні в чому не знали нужди. Він влаштувався на роботу, почав слідкувати за власною зовнішністю. Зараз вже й не впізнаєш в ньому того брудного старигана, який став таким через втрату рідної людини. Ось так, безпосередність маленької дівчинки, змогла змінити долю стількох людей.

КІНЕЦЬ.