– Принеси з холодильника мій печінковий торт, та й принеси! – десь разів п’ять за столом наголошувала Людмила Степанівна. Але я не хотіла розбавляти тією коричневою плямою свій святковий стіл, до якого я приклала стільки сил, часу і фінансів.

Коли вона вкотре наголосила на своїй страві, я не стрималася і сказала, як є.

– Цієї вашої пародії на столі в мене не буде. Як дуже так хочете ним посмакувати, то йдіть на кухню і їжте!

Свекруха фиркнула, вийшла з-за столу, а після і з квартири. Якщо чесно, мені після того стало якось спокійніше.

Річ у тім, що в мене був ювілей – 40 років. Свекруха прекрасно знала, що я готуюся. Я не хотіла на столі бачити класичні страви. Я приготувала сучасні салатики і різні красиві закуски. Також ми замовили свіжі устриці, піцу і суші. Гостей було багато, тому я хотіла, щоб всі були ситі й задоволені.

Але моя свекруха вирішила внести свої корективи й принесла з собою печінковий торт, який би все зіпсував своїм лише виглядом.

Після того, як Людмила Степанівна грюкнула дверима, всі за столом отетеріли. Тишу порушила моя найкраща подруга Аня.

– Не переймайся, це твоє свято, – вона обережно взяла мою руку. – Ти маєш право вирішувати, що буде на твоєму столі.

Я спробувала зібратися й посміхнутися гостям.

– Дякую всім, що прийшли. Давайте краще наллємо по келиху і продовжимо святкувати.

Усі підтримали мою пропозицію, і вечір потроху почав знову набирати обертів. Але десь у глибині душі я відчувала, що ця історія матиме продовження.

Наступного ранку мій чоловік Олександр, якого я у всю цю ситуацію намагалася не втягувати, мовчки пив каву на кухні. Я зрозуміла, що він хоче поговорити, коли він відставив чашку й подивився на мене.

– Ти, звісно, мала рацію, що це твоє свято і твоє рішення. Але ти могла якось м’якше сказати мамі. Вона дуже образилася.

Я відклала свій сніданок і відповіла:

– Сашо, я її не ображала. Просто висловила своє бажання. Це був мій день, я готувалася до нього тижнями. Я хотіла, щоб усе було ідеально, а її торт просто зіпсував би картину.

Він трохи подумав і додав:

– Ну, ти знаєш маму. Вона не з тих, хто швидко прощає. Мабуть, доведеться тобі першій піти на розмову.

Я лише знизала плечима.

Через кілька днів Людмила Степанівна зателефонувала Олександру. Я почула частину їхньої розмови, бо він стояв у коридорі з телефоном.

– Ні, мама, вона не мала на меті тебе образити… Так, я знаю, що ти старалася… Але ж це її свято було… Та, я поговорю з нею.

Коли він поклав слухавку, я зрозуміла, що свекруха чекає від мене вибачень. Але чи варто це робити?

Я вирішила написати їй повідомлення. Довго думала над текстом, щоб бути ввічливою, але й не втратити свою позицію. Урешті-решт, я написала:

“Доброго дня, Людмило Степанівно. Сподіваюся, ви не тримаєте на мене зла. Мій день був дуже важливим для мене, тому я хотіла, щоб усе було так, як я планувала. Дякую, що принесли свій торт. Я впевнена, що він смачний, але на святі я прагнула чогось іншого”.

Відповідь не змусила себе чекати.

“Доброго дня, невістко. Я все розумію, але мені було неприємно. Ти могла сказати про це по-іншому, не при всіх гостях. Наступного разу я, мабуть, краще залишуся вдома, щоб не заважати вашим “ідеальним планам”.

Я важко зітхнула. Людмила Степанівна важка людина. Чоловік, побачивши мій вираз обличчя, лише розвів руками.

Мені залишилося тільки змиритися з тим, що свекруха образилася. І хоча я ні про що не шкодувала, десь у глибині душі все ж було трохи незручно.

А як би ви вчинили на моєму місці? Поставили б її страву на стіл, чи теж захищали б свої ідеї?

Джерело