І почовгав взутими ногами назад з квартири. Розумієте, я знаю, чого він не роззувся. У нього всі шкарпетки діряві, а гонор великий, ось тому він і поставив мені брудні сліди від коридору по килимку і аж на кухню.

Але мене його гордість мало обходить, бо через це сватання я мила підлогу і мила килимки.

То вже привід йому відмовити. Але не основний.

Мені шістдесят п’ять років і ті часи, коли мені потрібен був чоловік давно минули. А годувати Микиту, бо у нього пенсія велика – то для мене не привід.

До того ж, Люба з першого під’їзду казала, що він їсть лише перетерте, бо протези йому не підходять, а на нові він жаліє грошей.

Звичайно, Любку можна зрозуміти, що вона готова такі кашки варити, адже її донька з чоловіком розійшлася, а дитина геть маленька і лишня копійка не завадить. А в кашку можна м’ясо дати, а можна сказати, що дала і частину пенсії віддати доньці. Сама Люба роки працювала на кухні в шкільній їдальні, то вона ті схеми знає, як свої п’ять пальців.

А мені нащо це все перетирати? У мене діти забезпечені і мені вистачає на все пенсії.

Хочу – шматок рибки куплю, хочу- шматок ковбаски і мені того стає на тиждень, а чоловік де того хоче.

Звичайно, мені буває самотньо, особливо довгими осінніми і зимовими вечорами. З котом не поговориш, з телевізором теж, ніхто не буркне і не почовгає ногами.

В такі дні я готова бігти до Микити в квартиру і запрошувати в гості.

А він це чудово знає, бо саме в цю осінню пізню пору й приперся з рукою і серцем. Знає, що весною чи літом він нікому з цим набором не потрібен.

По квартирі мені робить все зять або син дає гроші на виклик майстра.

З подругами я ходжу в кіно і театр чи на концерт до Зіброва. Ну, хіба хочеться аби тебе чоловік закружляв у вальсі, але ж Микита так тими ногами шаркає, що надії тут мало.

Та й скупий він, прости Господи, і все життя таким був, а на що гроші збирав зараз і не скажеш, бо все як у всіх – квартира з давнішнім ремонтом, одяг ще з молодості, взуття також і шкарпетки незносимі.

А жінка його, як пригадаю, завжди тут копійку берегла і за неї перед ним відчитувалася, коли ж переплачувала, то ми аж до квартири чули його невдоволення.

Я твердо вирішила, що йому відмовлю, аж тут Любка з першого під’їзду прибігла до мене з претензіями:

– Олесю, я не для того тиждень йому кашки варила аби він до тебе перебрався! Я витратилася на новомодний блендер, ввійшла в мінус. А ти отак його забереш? Ти совість маєш?

Я Любу не люблю і вже готова була сказати Микиті «так», щоб втерти їй носа, а потім спам’яталася: «Ти за що себе так хочеш покарати? Ти у себе одна, тому бережи нерви і ноги в теплі. Хай Микита покаже Любі, де раки зимують, а ти ці зими якось перебудеш. Онуки приїдуть на тиждень. Може, діти на Різдво. хто його знає?».

І отак я своїм щастям й поступилася. Любка тепер переді мною голову дере та Микиту попід руку бере, мов не знати якого пана.

Ні, ну пенсія ж у нього і осінні дні. Діти відмовилися приїхати на Різдво і онуки теж кажуть, що не приїдуть, бо у мене нема інтернету.

Може, передумати, поки офіційно вони ще не розписалися?

КІНЕЦЬ.