– Пригощайся, донечко, я тобі навіть в окрему тарілку насиплю пасти. А ми з синочком звикли, щоб не витрачати зайвий посуд та електроенергію й воду, – приказувала моя новоспечена свекруха, накриваючи на стіл.

У мене очі лізли на лоба все вище й вище. Макарони вона мені, дійсно, набрала в окрему тарілку, а собі з сином навалила у більшу – одну на двох. Поклала з двох сторін дві виделки, усілася за стіл між нами, і вони почали це діло вплітати за обидві щоки.

Мій чоловік Орест виглядав абсолютно спокійним. Для нього це, схоже, було нормою. А я сиділа, склавши руки, і думала, чи мені сміятися, чи плакати. Апетит в мене як рукою зняло.

– Ой, Любо, ти що не їси? – здивувалася свекруха. – Це ж домашня паста, я сама місила тісто! Орест, скажи своїй дружині, що наша їжа – найкраща!

Орест щось пробурмотів із повним ротом, не дивлячись на мене. А я лише кивнула.

Живу я в цій родині вже два тижні. Увесь цей час відкриваю для себе якісь нові “радощі” спільного побуту з Орестом і його мамою.

Наприклад, вони обожнюють вечорами дивитися телевізор. Ніби нічого дивного, але роблять вони це разом на дивані, накрившись одним пледом. Я засинаю одна в кімнаті, а вони обговорюють новини чи шоу.

Вчора я вийшла за водою в магазин, а вони так сміялися над якимось жартом, що навіть не помітили мене. Орест, до речі, не спішить до мене, хоча ми, на хвилиночку, лише два тижні тому одружилися.

Вирішили жити з його мамою, бо вона нас сама запросила у свою простору двокімнатну квартиру – мовляв, навіщо витрачатися на орендоване житло і платити якомусь дядькові, краще потихеньку відкладати на свою.

– Любо, ти чому не дивишся з нами? – одного разу звернулася свекруха, помітивши мене в дверях. – У нас тут така програма смішна, сядь з нами.

Я промимрила, що втомилася, і повернулася до своєї кімнати.

Їжа – це взагалі окрема історія. Вони їдять із однієї тарілки, п’ють чай із однієї чашки, а вчора я стала свідком того, як вони ділили яблуко. Свекруха різала його на скибочки і з якимось ритуальним запалом підносила їх до рота Орестові.

– Оресте, їж, воно таке соковите, – приказувала вона, а він слухняно жував, навіть не помічаючи мого обуреного погляду.

– А мені? – не втрималася я.

Свекруха подивилася на мене так, ніби вперше помітила, що я тут живу.

– Ой, донечко, звісно! Хочеш яблучко? У нас ще є. Я зараз почищу, – почала вона клопотатися.

А вчорашнє прання? Свекруха вирішила, що розумніше економити воду, тому запхала у пральну машину одразу всі наші речі: її, Ореста і мої. І ось я витягую свої светри, які тепер пахнуть її парфумами, і свої блузки, змішані з його шкарпетками.

– Мамо, ну чого ти прала разом? – запитав Орест, побачивши моє незадоволене обличчя.

– А що тут такого? Все ж чисте стало! Економія, діти, це зараз головне! – впевнено відповіла свекруха.

А він знову замовк.

Я не знаю, що робити. Втікати? Плакати? Приймати це як належне? Розмови з Орестом не дають результатів. Він каже, що я перебільшую. Що його мама – золота жінка, яка хоче нам добра.

Але як змінити цю ситуацію? Як зробити Ореста самостійним і вирвати його з-під маминого крила? Може, в мене це колись і вийде, але поки що я відчуваю себе гостею в чужому домі.

Джерело