Правду кажуть, що ви не знаєте з ким живете, поки не приходиться щось з людиною ділити. Я вважала Ореста своїм нареченим, та не тільки я так вважала, нас з першого класу називали так. Його бабуся, як мене бачила десь на селі, то казала:

– Ото буде гарна невісточка моєму онукові.

Наші батьки зналися, не дружили аж так, але були приязні.

Ну, а ми були просто закохані, всюди разом, поступили разом вчитися в інститут і жили в сусідніх гуртожитках. Але ж то такий вік, що хочеться вже дуже бути дорослими, тому в якийсь момент ми вирішили, що будемо разом знімати квартиру.

Квартира нічим не була краща за гуртожитські обшарпані кімнати, але це було найкраще місце на землі для мене в той період. Я вчилася куховарити, а він вчився заробляти гроші, могли не мати й мівіни на сніданок, а могли розкошувати піцою на всю його зарплату.

Батьки здогадувалися, що ми живемо разом, але нічого не говорили. Мама мені лишень казала аби я була обережна.

Жили ми отак в щасті, вчилися, як тут сталося неймовірне – поїхав батько Ореста на заробітки і вони взяли дольову участь в будівництві на сина. Поки той закінчив навчання, то вже була готова квартира.

– Боже, я не уявляю, як це жити в цій великій квартирі, – обіймала я коханого, коли той показував мені пусті стіни і підлогу.

Я уявляла, які тут будуть меблі, де я питиму каву, хотіли мийку біля вікна, ванну з дзеркальною стелею, великі люстри і всюди пухкі килими.

До того моменту ще було далеко, але я вирішила той процес прискорити.

– Мамо, тату, Орест вже має квартиру і треба помогти з ремонтом. Скільки ми будемо по орендованих квартирах тулитися та гроші витрачати? Краще в свою вкладатися.

Мама зі мною погодилася, а от тато був категорично проти.

– Ви не одружені, а я вам буду гроші на ремонт давати?

– То й що? Зараз всі так живуть.

Вирішили вони найперше поговорити з батьками Ореста. Прийшли з бесіди дуже невдоволені.

– Так виходило, Ларисо, – казав тато мамі, – що ми нав’язуємося з тим ремонтом. У мене гарна донька, то я маю за неї такі гроші давати, а вони ще й не дуже брати хочуть. Не буду я нічого там робити.

– Але ти вже пообіцяв, то якось не гарно вийде.

– Гарно чи ні, але як це так?

– Та вже зроби, то ж для доньки, а там і весілля справлять, а як нічого не зробиш, то так й житиме з ним на віру.

Тато ще посупився, але таки вклався в ремонт і сам багато чого робив, бо він вміє. Звичайно, на дзеркальні стелі не вистачило, але було дуже гарно все, мені подобалося.

Проте, прийшли на оглядини майбутні мої свекри і до всього мали питання:

– Чому під розетки такі великі отвори в плитці повирізав? Чому так багато відходів від плитки? Нам не подобається ламінат ми хотіли паркет…

Тато мовчав, але я бачила, як йому це важко дається.

Мені в нашій квартирі все подобалося. Коли Орест теж почав казати, що квартира така дорога, а цей ремонт її здешевив, то йому сказала:

– Колись зробимо кращий, а зараз і так все чудово.

Ми вже мали на днях переїжджати, я пакувала валізи, вже деякі речі перевезла, але такого дрібного дуже багато виявилося.

Орест прийшов з підробітку, поїв, послухав, як мій день, а тоді каже:

– Зорянко, думаю, нам ще рано переїжджати в мою квартиру.

– Не зрозуміла, – я аж завмерла.

– Мої батьки кажуть, що жити разом, то ще зарано для мене.

– А ми до тепер що робили?

– Ну, це ж не жити в когось, розумієш, то як одружитися, привести когось до себе. Я ще не готовий до такого. Та й батьки проти.

– Ах проти… А, коли ремонт мій тато робив, то не були проти?

– Були, але твої так наполягали, що мамі було незручно відмовитися.

– Не зручно відмовитися?, – я не знала як бути.

– Так, прийшли вони з такою пропозицією, то як було їм казати? Йдіть геть і тоді що було б?

– Та те, що й зараз.

– А зараз що? Ми ж не розходимося, просто я переїду в свою квартиру і ми будемо далі зустрічатися.

В мене в голові все перемішалося, виявляється, це я сама нав’язувалася…

Як сказати батькам? Саме ця думка була головною, а не те, що п’ять років я прожила з хлопцем і це все так, не по-справжньому.

Як татові в очі подивитися?

Прийшлося.

Що тоді почалося.

– Я ж казав, я казав, а ви мене не слухали!, – тато ходив по хаті, – Як тепер гроші повернути?

– Тебе лишень гроші хвилюють?,- насупилася мама.

– Ні, не лишень, бо те, що донька стільки з ним прожила, то того вже не вернеш. А тут треба забрати своє.

А на цьому «забиранні» вже всі маски були скинуті.

Мати Ореста прийшла до нас з пачкою і каже:

– То ми так даємо вам на слово повіривши, бо ж ми чеків не бачили.

Тато зблід, але конверт відкрив та каже:

– Я вже бачу, що тут і половини нема за матеріали. А те, що я те все сам робив, то як буде пораховано?

– Як шкоду, бо то все треба переробляти, ми наймемо майстрів, які все зроблять якісно.

– Якісно?

– Так, навіть незручно когось в гості просити на новосілля, бо таке вже поналіплювано…

І ось з такої ситуації, я певна, Шекспір написав «Ромео і Джульєтту», тільки у нас все вийшло навпаки.

Ось тут і проявився мій коханий у всій красі, що він не хотів зі мною бути, а я була така наполеглива, що йому було незручно мені відмовити.

Такі делікатні люди з обох боків…

В результаті, ми не спілкуємося взагалі, хоч часто бачимося, бо й я дітей привожу в село, і він з жінкою та дітьми їздить до батьків, пересікаємося в магазині чи в церкві і голови відвертаємо.

Не згадуємо кохання наше і ту милість між нами, а згадуємо, як батьки ділили між собою гроші та хто скільки не додав.

Я не буду казати, хто ж тут найбільше постарався, бо кожен мав свій мотив, хотів якнайкраще для себе, чи то я, чи то Орест, чи наші батьки.

Проте, скажу, що фото, які виставляє його дружина з квартири, з тим ремонтом, що ще мій батько робив, а минуло з того часу вже п’ятнадцять років.