Поїхала я на заробітки у дуже зрілому віці, бо добре бачила, що родині сина допомога просто необхідна. Та й хто, як не мама дитині, хай і дорослій підсобить? Хіба ж я знала, для кого насправді ті гроші підуть?

Ми з чоловіком між собою жили гарно. Не багато, але в мирі і злагоді. Був у нас і хліб і до хліба, однак, без надлишків і відкладених грошей. Тож коли не стало мого Романа, сина я на одну свою зарплатню вже вчила.

Важко було нам обом, бо я із зарплати мусила і на їжу і на навчання і на комунальні розподілити, а син, мало того, що вчився, мусив ще й на життя собі заробити.

Ще якось ми собі тягли місяць за місяцем, але коли привів він свою дівчину, яка була при надії, то й геть скрутно нам стало. Тут уже або залишати йому медичний і йти працювати, або їхати мені на заробітки. Звісно, я зупинилась на другому.

В Португалії у мене подруга вже три роки в одному із готелів працювала. Кликала вона мене до себе і не раз, однак я все не наважувалась.

Не молода я, не надто хочеться у 57 із недугами усіма їхати на чужину. Але вже як скрута, то про все забувши, таки подалась я в ту Португалію.

Спочатку мова була про те, щоб було в чому і в що онука забрати. Зробили діти ремонт у одній кімнаті під дитячу, придбали ліжечко і шафу і тумбу. Потім техніку у домі оновили, бо все ще маму мою пам’ятало. Потім уже й у квартирі ремонт розпочали. А згодом, зайшла мова про те, що їм, напевне, все ж треба буде окреме житло.

Син саме магістратуру закінчував, тож з дитиною малою і навчанням не мав часу на те, аби підробітки брати. Невістка в декреті, тож справу заробляння молодим на житло, я взяла на себе.

Вони не хотіли в місті жити, обом подобалось оте село з якого невістка моя родом. Не далеко від столиці, стабільне сполучення, повітря свіже, але ціни на житло не такі кусючі, як у місті.

Я теж не була проти, адже сама з села, тож почала на купку складати гроші. Працювала, брала підробітки, купка росла, а здоров’я підводити починало. Але, я раділа тому, що син таки узяв гарну хату і нині молода сім’я зайнята облаштуванням того житла.

Напевне, я б ніколи правди і не дізналась, якби не сусідка нова сина мого. Я саме у відпустку приїхала, на квітнику пересапувала, аж тут розбалакалась із тією Тамілою.

— Бачите як? – каже вона. – То ж уже тридцять років я тут живу і у сусідстві із вашими родичами новими. Ще малою знала вашу невістку Наталку, бігала тут босоніж. І не здогадувалась Марина Свиридівна що будувала колись із чоловіком дім цей а тут онука житиме.

Я була дуже здивована, адже мені казали, що той дім придбали. Ще й раділи дуже, бо ж дешевше обійшовся. Коли ж запитала у сина, як так і куди пішли мої гроші, то мало не втратила дару мови.

— Так. – каже мені він, – Це будинок бабусі Наталиної, але ми віддаємо тещі за нього гроші. Всі документи тепер у нас на руках ми його власники. Ну а як я мусив жити усе життя в приймах? Ростити дітей і вкладати в цей дім гроші але знати, що воно не моє?

Я отетеріла. Тобто, цей дім батьки віддали невістці, а мій син аби почувати себе господарем виплачує повну вартість? Я до невістки, а та лиш плечима знизує:

— Я вважаю, що так правильно. Ми нікому і нічого тепер не винні, то наш дім. Ми ж його придбали, а те в кого, яка різниця, хіба то має значення?

Я розгублена і просто не знаю, як мені тепер бути. Будинок на стадії капітального ремонту, роботи ще дуже багато і потреби в грошах. Звісно, студент такого не потягне, втім на перших роках роботи йому також велика зарплатня не світить.

Я розумію, що надія у них лиш на мене, але після почутого, я ні сил, ні бажання повертатись у Португалію не маю.

З одного боку, розумію їх і в чомусь бачу їхню правоту, а з іншого – чому мені не сказали правди, чому чому сваха погодилась на таке.

То що ж мені робити, порадьте: їхати не дивлячись ні на що, допомогти дітям, чи вже хай самі розбираються.

КІНЕЦЬ.