Мені 32 роки. Я з дуже бідної родини. Батьки розлучилися, коли мені було 17 років.

Брат на три роки молодший за мене. Після розлучення батьків я почала багато працювати, щоб вистачало на оренду житла та інше.

Вступати нема на що було. Працювала прибиральницею, офіціанткою. Мама кухарем.

Але я була сповнена надій і вчила англійську, знайшла роботу в одному бізнесі, почала добре отримувати і мама пішла з роботи.

Вже 11 років сидить удома, грає у комп’ютері в ігри. Їй було 40 років, коли все почалося. З того часу я тягла брата, її та її чоловіка.

Поїхала працювати за кордон і надсилала їм гроші. Я сподівалася, що все зміниться, і вони щось почнуть робити.

Я сама винна, в тому, що допомагала їм стільки років, але я це робила, бо люблю їх та піклуюся, а в результаті мама розлінилися, безхарактерний брат, живе з мамою, дівчат немає, заробляє копійки.

Я б уже все купила собі в житті, але в мене все йде на них просто у неймовірних сумах. Мені майже 33 роки, дітей немає, стосунків немає. Навіть просто простого партнера немає.

Мені хочеться померти від образи, бо моя любов до рідних переросла у ненависть. Мама мені заявила, що кохання не може бути ношею, а якщо ноша, то я їх не люблю, що в мене немає матері, що вона не варта такої дочки як я.

Мені було дуже тяжко весь цей час, роки важкої роботи. Я втомилася і не можу так продовжувати.

Але мені страшно, що якщо я їх кину, то мучитимуся ще більше. Тому що знаю, що їм нема на що буде жити.

КІНЕЦЬ.