– Шкода, що Надія Петрівна знову не прийшла, – шепнула чоловікові Олена, поки трирічний Мишко задував свічки на торті. – Так і не побачиться з правнуком. Прикро.

– Не хоче – не треба, – насупився Андрій.

– Скільки можна звати? Я за два тижні їй написав.

– Може, треба було зателефонувати, нагадати? Все-таки людина похилого віку.

– Олено, припини. Вона ніколи не забуває те, що для неї важливе. А те, що правнука за три роки не побачила, так сама винна. Адресу знає, телефоном користуватися вміє. Гордість ця її безглузда.

– Андрію, вона ж твоя мати й …

– Досить! Я пам’ятаю! І скільки їй років, я теж пам’ятаю, уявляєш? Чи ти вважаєш, що про це можна забути?

– Тільки вона сама влаштувала собі самотню щасливу старість при живих дітях та онуках, нехай тепер насолоджується. Взагалі, могла б перепросити…

Олена зітхнула. П’ять років минуло, а образа живе. Дивна така образа, недолуга. Але всі чомусь тримаються за неї. Адже бабуся, за великим рахунком, не винна.

…Андрій зустрів Олену на весіллі свого шкільного друга. Вона була не одна, з кавалером, котрий привертав погляди навколишніх: зовнішність, хода, погляд… такий, знаєте, альфа-самець.

Закохана Олена навіть не помітила, як дивився на неї Андрій. Він так і не наважився запросити її на танець.

Через рік він дізнався, що «самець» покинув Олену і вона сама виховує доньку. Той самий шкільний друг допоміг організувати випадкову зустріч, і Андрій зробив усе, щоб отримати цю жінку. Вони розписалися, коли Катрусі виповнилося дев’ять місяців.

Надія Петрівна бачила, як сильно закоханий син і, хоч не зраділа такій невістці, перешкоджати весіллю не стала. Сподівалася, що шлюб не триватиме довго.

Чужа дитина, дружина старша на кілька років. Фарс це все, минеться – заспокоювала себе майбутня свекруха і тримала свої сумніви при собі.

Нехай син живе своїм розумом, сам усе зрозуміє, адже він розумний хлопчик і він у неї єдиний. Навіщо стосунки псувати?

Лише один раз Надія Петрівна висловила свою думку. Через рік спільного життя Андрій вирішив взяти Катю за дочку.

Дізнавшись про такі новини, мама зателефонувала і попросила його приїхати – мовляв, термінова нетелефонна розмова.

– Поясни, навіщо ти береш на себе відповідальність за чужу дитину?

– Мамо, Катя мені не чужа, вона моя дочка… вона мене татом називає, та й іншого батька не знає.

– Ні, синку, вона дочка іншого чоловіка і цього не скасувати – це факт.

– Слухай, рідний батько відмовився від неї ще до її появи, знати про неї не хоче.

– Яка різниця! Ти хоч розумієш, що у разі розлучення платитимеш аліменти на дитину, до якої не маєш жодного відношення?

– Я не зрозумів, мамо, ти що ж, нашого розлучення чекаєш? Ви начебто з Оленою жодного разу не посварилися.

– Нічого я не чекаю, – підібгала губи Надія Петрівна.

– Просто, на відміну від тебе, дивлюся на життя без рожевих окулярів і думаю про твоє майбутнє.

– Ну так, ну так, про моє розлучення, – спробував розрядити атмосферу Андрій.

– Про добробут твоїх рідних дітей, – голос матері став холодним і суворим, – і моїх рідних онуків.

– Ось як! То їх ще немає! А якщо вони не з’являться, ці діти?

– Не кажи нісенітниці! Вони з’являться і будуть змушені ділити…

– Досить! – перервав Андрій.

– Я не хочу з тобою сваритися, тому зупинімось і не будемо говорити слова, про які потім пошкодуємо.

– Якщо ти сподівалася, що я піду від Олени, то марно. Я кохаю її, та люблю її дочку, як рідну. Скоро вона офіційно стане твоєю рідною онукою, і тобі доведеться це прийняти.

Через сім років на світ з’явився Дмитрик. Звичайно, йому ніхто і не планував нічого розповідати. Навіщо? Надія Петрівна онука, звичайно, любила з першого дня.

Навіть Катя помітила, що бабусі стало в їхньому житті в рази більше – вона приходила гуляти з малюком не рідше двох разів на тиждень, а коли він підріс – майже щодня.

На питання доньки Олена знаходила логічні пояснення: Діма зовсім крихта, бабуся давно хотіла саме онука, він дуже схожий на тата в дитинстві.

Пізніше Дімка із задоволенням погоджувався проводити час у бабусі, коли батьки їздили у відпустку разом зі старшою дочкою.

Коли Каті було чотирнадцять років, вона дізналася, що тато їй не рідний. Склала в голові зауваження та питання жалісливої ​​сусідки, яка любила обговорювати, наскільки Катя з братом не схожі зовні.

Того ж дня прямо запитала у мами, один у них із Дімою батько, чи ні, і почувши відповідь, сказала:

– Знаєш, я підозрювала щось таке.

– Чому? Андрій виховував тебе, як рідну…

– Важко пояснити, це якісь невиразні відчуття, ніби від тебе щось приховують. Але це нічого, мамо. Яка різниця, хто мій біологічний батько? У мене є тато, котрий мене любить. І я також його люблю.

Олена видихнула. Все-таки й справді добре, коли зникає необхідність зберігати таємницю, нехай і невинну. З Дімою знову ніхто нічого не обговорював – малий ще, та і його це мало стосується.

Грім гримнув за десять років.

За святковим столом Надія Петрівна говорила тост на честь шістнадцятиріччя улюбленого онука і серед іншого, закликала якнайшвидше знайти наречену, тоді бабуся подарує молодятам квартиру, бо хоче встигнути побачити правнуків.

– Ти що, бабусю? – здивувався іменинник.

– Мені рано про це думати, краще Каті квартиру подаруй – вона тобі відразу правнуків подарує, ось побачиш.

– Так ви з Катею нерідні, у неї інший батько.

Тишу за столом і здивоване обличчя сина, Олена пам’ятає й досі. Надія Петрівна, оцінивши реакцію присутніх, теж здивувала:

– Хіба ти не знав?

Діма не відповів. Він підвівся, кивнув друзям:

– Тут свято закінчено, пішли гуляти.

Що було далі, Олена пам’ятає погано.

Гості теж почали розходитися, а потім вона сильно, як ніколи в житті, кричала на свекруху. Та мовчала. Дочекавшись паузи, сказала:

– Я не хочу забрати цю таємницю з собою в домовину. Хай Діма знає правду, так буде краще. Так правильно.

– Господи, кому краще? Кому? Ви стільки років мовчали. Навіщо, навіщо це робити у такій формі?

Надія Петрівна підібгала губи, всім своїм виглядом показуючи, що вона має рацію і виправдовуватися не має наміру.

З того часу Діма жодного разу не подзвонив бабусі. Він був цілком на боці батьків. Вважав, що інформація справді малозначна, і зрозумів, що мама з татом діяли в його інтересах.

А ось бабуся… він згадав, як все дитинство вона навмисне любила його більше Каті, як потай робила подарунки й тицяла в кишеню гроші, як часто говорила щось гидке про сестру…

Андрій розповів дружині, як мати відмовляла його бра Катю за дочку.

– Виходить, усі ці роки вона лицемірила? – у цей момент Олена втратила бажання шукати примирення.

Спілкування звели нанівець, навіть припинили дзвонити. Тільки картинки у свята, плюс грошові перекази.

Іноді Олена дивилася її сторінку в соцмережах – треба ж знати. Свекруха викладала фото з подругами, взяла другу кішку, репостила будь-який гумор.

Звісно, ​​Андрій повідомив матері про весілля Каті. У відповідь тиша. Повідомлення про появу правнучки Надія Петрівна також проігнорувала. Що ж, мабуть, так і залишилася при своїй думці: чужі діти, не рівні рідним.

Коли про намір одружитися заявив Дмитро, батьки ахнули – зарано! Яке весілля у вісімнадцять років? Він усміхнувся і розвів руками:

– Ну, бабуся ж замовляла правнука? Мабуть, він їй дуже потрібний.

З’ясувалося – не дуже. Надія Петрівна образилася і чекала на вибачення. Навіть народження рідного правнука не змусило її зробити крок до примирення.

Діма своєю чергою не вважав себе винним. Катя давно жила своїм життям і взагалі про бабусю не думала. А Олена з Андрієм також не могли переступити через себе.

Навесні Олена тяжко занедужала. Коли температура спала, їй раптом зателефонувала сусідка свекрухи:

– Тітка Надя впала, ногу понівечила. У лікарні лежить.

Олена мовчала, відчуваючи, як у грудях борються образа та жалість.

– Гаразд, – нарешті сказала вона.

– Передайте, що…

На тому кінці поклали слухавку.

Через три дні Олена стояла біля палати із пакетом гостинців. Свекруха, побачивши її, заморгала і різко відвернулася до вікна.

– Принесла вам гематоген, – невпевнено сказала Олена. – Ви його раніше любили.

Тиша.

– Ми сумуємо, Надіє Петрівно.

Вона обернулася:

– Діма… він усе ще сердиться на мене?

– Ні, вже ні. Він подорослішав, розуміє, наскільки важливо, щоб у нас у сім’ї знову був мир.

З лікарні Андрій забрав маму до себе додому. Усі дружно поринули у реабілітацію: гіпс на нозі – не жарт.

Катя з Дімою спочатку приїжджали рідко, потім щодня по черзі, щоб вчити бабусю заново ходити. Ніхто не повертався до минулого. Надія Петрівна поводилася, як вдячний пацієнт.

Через три місяці вона вперше змогла спекти свої фірмові кекси. На вечерю приїхав Діма із родиною. Правнук Мишко відкусив шматочок:

– Бабуся, це дуже смачно, – і раптом посунув їй свій кухоль.

– Пий це тобі! Тут плавають динозаврики!

У цей момент Надія Петрівна, яка п’ять років зберігала гордість, як щит, раптом розплакалася в кухонний рушник. Як кажуть: не було б щастя, та нещастя допомогло…

А ви що думаєте про вчинок бабусі? Пишіть свої міркування в коментарях. Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.