Колись моя мама наполягла на хитрій схемі під час купівлі квартири – розділила її на чотири частини між усіма членами сім’ї. Тоді я закочувала очі й бурчала:

– Мамо, ну навіщо ці складнощі?

А зараз розумію – вона врятувала мене від величезних проблем. Хочете дізнатися, як звичайна передбачливість із документами допомогла мені не залишитися біля розбитого корита, коли чоловік вирішив поділити квартиру…

…Я лежала на дивані з книжкою, закутавшись у плед, і думала, що треба б заварити ще чаю. Мій чоловік, Герман, як зазвичай, поїхав закуповуватися в супермаркет – ну не люблю я ці походи по магазинах.

Дзвінок у двері пролунав якось особливо вимогливо. На порозі стояла вона – молода жінка років тридцяти п’яти.

Її поява була схожа на порив крижаного вітру – вона буквально увірвалася в моє розмірене життя, цокаючи підборами по паркету.

У ніс вдарив важкий аромат дешевої підробки дорогого парфуму. Я машинально відзначила бездоганний манікюр, з якимись ведмедиками, й довжиною – всі п’ять сантиметрів.

Вона нервово постукувала ними по своїй “аля” брендовій сумочці, а її професійно нанесена тональна основа, не могла приховати сліди недосипу і втоми під очима.

За її спиною стояли діти… Господи, як же вони були схожі на Германа! Той самий розріз очей, ті самі ямочки на щоках, бо хлопчик несміливо посміхнувся мені.

У горлі встав клубок – точнісінько такі самі ямочки з’являлися в маленького Артема, коли він був у цьому віці.

– Ви і є та сама Мая? – вона окинула мене презирливим поглядом, затримавшись на домашніх штанах і розтягнутій футболці. – Тепер я розумію, чому Герман від вас пішов.

У першу секунду я навіть не зрозуміла, що відбувається. Герман пішов? Від мене? Це щось новеньке! Особливо враховуючи, що вчора ввечері ми з ним обговорювали, який ламінат покладемо в спальні.

– Вибачте, а ви…

– Я – Аліса! – вона буквально протиснулася повз мене у квартиру. – Жінка, яку Герман по-справжньому кохає.

– А це, – вона поклала руки на плечі дітей, – наші з ним діти. І я приїхала подивитися на жінку, яка ніяк не дає моєму чоловікові розлучення, і заважає нашому щастю!

Знаєте це відчуття, коли реальність раптом перетворюється на якусь сюрреалістичну виставу? Ось і я стояла, дивилася на цю жінку, на дітей, і не могла зрозуміти – це справді відбувається, чи я заснула над книжкою?

– Проходьте на кухню, – сама не знаю, чому я це сказала. Напевно, спрацював якийсь захисний механізм психіки.

– Діти, хочете соку?

– Ми прийшли не чаї розпивати! – фиркнула Аліса, але чомусь слухняно пройшла на кухню. – Ми прийшли розв’язати питання з квартирою. Герман обіцяв переписати на дітей свою половину!

Я мало не захлинулася повітрям. Чудово! Отже, жінка, про існування якої я дізналася п’ять хвилин тому, прийшла вимагати половину моєї квартири для дітей, про яких я теж щойно дізналася!

Причому, вимагати ту половину, яку мій чоловік, виявляється, вже пообіцяв комусь, не спромігшись навіть повідомити мені про свої плани. Чудово! Може, мені відразу ключі віддати й на вулицю вийти?

Я мовчки дістала апельсиновий сік для дітей, і почала варити каву. Руки тремтіли, але голова працювала напрочуд ясно.

– І давно ви… разом? – запитала я, намагаючись, щоб голос звучав рівно.

– П’ять років! – у її голосі прозвучала гордість. – П’ять років справжнього кохання, а не цього вашого шлюбу за звичкою!

П’ять років. Виходить, якраз тоді, коли він наполіг на тому, щоб перейти на вахтовий метод роботи. Мовляв, так зручніше, і там зарплата вища…

– Подивіться, – вона простягнула мені телефон. – Ось наші фотографії, листування. Ось він із дітьми в парку, ось ми святкуємо мій день народження…

Я гортала фотографії, і всередині щось обривалося, ніби невидима рука викручувала всі нутрощі разом. Ось він із дітьми в аквапарку – того самого дня, коли надсилав мені фотографії з нічної зміни на об’єкті.

Ось затишна сімейна вечеря – коли нібито затримувався на роботі. Картинки чужого щастя, збудованого на уламках мого…

– Зараз, – я дістала свій телефон і набрала номер сина. – Артем? Синку, приїжджай терміново. У нас… гості.

– Синку? – Аліса здригнулася, розплескавши каву. – Який ще син?

– Артем, – я відчула, як губи самі розтягуються в недобрій усмішці. – Нашому хлопчику двадцять чотири.

– Але… але це не можливо! – її обличчя пішло червоними плямами. – Герман казав… він мені всі вуха продзижчав, що ви не можете мати дітей, і тому він так хотів двох від мене… Та як він… – вона осіклася, дивлячись то на мене, то на двері, немов прикидаючи, чи не втекти.

– Що, Герман і тут збрехав? – у моєму голосі дзвеніла гірка іронія.

Артем увірвався у квартиру, як торнадо. Я одразу помітила, як напружилися його плечі, як жовна заходили на вилицях – зовсім, як у батька, коли той злиться.

Мій хлопчик, такий дорослий і серйозний у своєму діловому костюмі – мабуть, примчав прямо з роботи.

– Мамо? – його погляд метнувся від мене до незнайомої жінки, потім до дітей. В очах з’явився якийсь новий вираз – суміш розуміння і люті. – Що тут…

– Присядь, синку, – я поплескала по стільцю поруч із собою. – Познайомся, це Аліса. Вона… – я запнулася, добираючи слова.

– Я кохана жінка вашого батька, – з викликом вимовила Аліса, піднявши підборіддя.

Артем повільно опустився на стілець.

– Дзвони бабусі, – процідив він крізь зуби.

Коли за пів години приїхала мама – вона жила недалеко від нас, – кухня вже нагадувала філію драматичного театру.

Аліса ридала, розмазуючи туш по щоках, діти наминали третю порцію печива, я істерично сміялася, роздивляючись світлини, де Герман вдавав із себе зразкового сім’янина в костюмі пірата з “другою сім’єю” якраз у ті дні, коли надсилав мені фото з вахти.

Мама внесла у квартиру свіжий струмінь повітря – вона завжди вміла вносити порядок у хаос. Професія вчителя математики давалася взнаки.

Окинувши поглядом розпатлану мене, заплакану Алісу з розмазаною тушшю, похмурого Артема і притихлих дітей, вона рішуче зняла пальто:

– Так, насамперед – усім заспокійливого. Мая, у тебе валер’янка була?

– Мамо, тут не валер’янкою треба лікувати… – почала я.

– Ви маєте рацію! Потрібно зробити послідовний опис подій.

– Помовч, – вона вже господарювала на кухні, брязкаючи кухлями. – Спочатку заспокоймося, потім будемо вирішувати. Діти, а для вас у бабусі цукерки є…

У цей момент задзвонив телефон. Герман. Я дивилася на екран і думала – як дивно, що в такі моменти життя починає нагадувати дешевий серіал. Ось зараз буде драматичний момент із викриттям, потім сльози, крики…

Хоча ні, в серіалах зазвичай все красиво і драматично. А в нас що? Розлита кава, розмазана туш Аліси, діти, що притихли на дивані з цукерками в руках…

– Вмикай гучний зв’язок, – скомандувала мама тим своїм особливим тоном, який зазвичай змушував тремтіти навіть найзапекліших шкільних хуліганів.

Аліса сіпнулася було до дверей – мабуть, вирішила, що з неї вистачить цього цирку, але Артем м’яко притримав її за лікоть:

– Думаю, вам варто це почути.

– Сонечко, ти чого слухавку не береш? – голос Германа виділяв стільки меду, що від такої нудотності навіть зуби заболіли.- Я вже годину не можу до тебе додзвонитися!

Я зловила погляд Аліси – вона завмерла, вчепившись пальцями в сумочку. Цікаво, її він теж називав “сонечком”?

– Привіт, любий, – я намагалася говорити спокійно, хоча всередині все клекотало. – А в нас тут Аліса в гостях. З дітьми. Твоїми дітьми.

Тиша в слухавці була такою, що, здавалося, чутно, як сивіє волосся. А потім почався театр абсурду.

– Мая, це якась помилка… – його голос злетів на октаву вище. – Я не знаю ніякої Аліси! Це провокація! Напевно, це підстава від напарників – вони мені мстяться – вони сміються наді мною! Вони спеціально підіслали…

– Що?! – Аліса схопилася зі стільця з такою швидкістю, що кухоль з кавою перекинувся, розтікаючись ще однією темною плямою по скатертині.

Маленька Ліза, все ще тримаючи недоїдену цукерку, злякано притулилася до брата.

– Ах ти… Провокація? А наші фотографії теж провокація? А спільні свята? А діти?!

– Які діти? Які свята? – Герман почав заговорюватися, плутаючись у власній брехні. – Сонечко, не слухай нікого! Це все…

– Германе Миколайовичу, – мама говорила тихо, але від цього мороз ішов по шкірі.

– А я ж завтра зранку до нотаріуса йду. Переписую свою частку на доньку. І, уявіть собі, наш Артем теж вирішив мамі свою частину передати.

– Тож, можете не метушитися, щодо цієї квартири – у вас залишиться тільки жалюгідна чверть. Цікаво, як ви тепер поясните вашій… другій родині, чому не зможете виконати свої щедрі обіцянки?

Я дивилася на дітей, які сиділи в кутку з цукерками, на Алісу, яка тремтіла від люті, на кавові плями, які розповзлися скатертиною, і думала – хто б міг подумати, що мій чоловік виявиться таким… талановитим актором?

Двадцять п’ять років грав роль люблячого чоловіка, а паралельно ставив другу виставу на іншій сцені.

– Теща, ви що… – у його голосі з’явилися запобігливі нотки.

– Давайте все обговоримо… Це якесь непорозуміння! Я можу все пояснити!

– А заразом поясниш, чому ти вже пообіцяв свою половину квартири другій сім’ї, коли навіть не розпочав розлучення з першою, – мама вимовила це так буденно, немов ішлося про погоду. – І як ти збирався це здійснити, враховуючи, що моя частка записана на мене?

Артем, який до цього мовчки стискав кулаки, раптом гірко посміхнувся:

– Знаєш, тату… А я ж завжди пишався тобою. Ставив у приклад друзям – ось, мовляв, яка в мене сім’я дружна, як батьки одне одного кохають. А ти весь цей час… – він замовк, переводячи подих.

– Як ти взагалі міг? У тебе ж там діти… такі самі, як я колись був.

Він примчав через дві години. У костюмі, з букетом квітів. Побачивши всю компанію на кухні – мене, маму, Алісу, дітей, і похмурого Артема, – він зблід.

– Це все не правда! – він підняв руки, немов захищаючись. – Алісо, я не знаю, що ти їм наговорила…

– Та як ти смієш?! – Аліса схопилася.

– А наші фотографії? А листування? А діти, яким ти обіцяв квартиру?!

– Діти? – він спробував усміхнутися.

– Доведи ще, що вони мої!

– Обов’язково доведемо, – спокійно сказала я.

– Тест зробимо. І знаєш, що ще? Квартиру доведеться продати.

– Яку квартиру?! – він сіпнувся.- Ти не маєш права! Це наша спільна власність!

– Уже ні, – я посміхнулася.

– Мама переписує свою частку на мене, Артем – теж. Тож у тебе залишається тільки чверть. І можеш не метушитися – я вже знаю, що ти пообіцяв свою частину дітям Аліси. Цікаво, як ти збирався це зробити?

Він звалився на стілець, обхопивши голову руками:

– Я все поясню… Я думав…

– Ти вже все пояснив, – Артем поклав руку батькові на плече. – Збирай речі. І щоб за годину тебе тут не було.

Знаєте, що найдивовижніше? Ми з Алісою справді подружилися. За цей божевільний вечір ми обидві зрозуміли, що стали жертвами одного й того ж обману. Вона виявилася непоганою жінкою – просто такою ж ошуканою, як і я.

Квартиру продали через місяць. Я купила собі затишну двокімнатну недалеко від центру, Аліса з моєю допомогою знайшла хорошу роботу, і винайняла квартиру поруч із дитячим садком.

А Герман? Кажуть, він зараз винаймає кімнату десь на околиці міста. Продовжує працювати вахтами. Тільки тепер на нього ніхто не чекає – у жодному будинку.

Тест, до речі, підтвердив батьківство. А ще з’ясувалося, що Герман встиг наобіцяти свою “частку” квартири не тільки дітям Аліси. Але це вже зовсім інша історія…

Пишіть свої міркування в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.