Я закохалася в одруженого чоловіка, який відчайдушно хотів дитину та обіцяв кинути свою дружину заради мене. Однак, як тільки я завагітніла, кинули мене.

Зараз, через три роки, я жалкую про все.

У мене була нагода перервати вагітність, але я вирішила цього не робити, повіривши в його обіцянки. Виховання моєї дочки стало для мене важким випробуванням.

Всупереч моїм очікуванням, я не відчуваю до неї кохання.

Мої дії механічні – годування, одяг, турбота про неї – але позбавлені будь-якої прихильності.

Моя мати сподівалася, що з часом у мене з’являться материнські почуття, але цього так і не відбулося. Натомість лише посилилася образа на мою дочку.

Я знаходжу в собі сили не злитися на неї, але бажаю, щоб вона не була частиною мого життя. У моєї доньки затримка у розвитку та інші проблеми, які роблять догляд за нею ще складнішим.

Вона не каже і не розуміє простих слів. Її поведінка часто викликає у мене розчарування та гнів.

Я часто залишаю її у своїх батьків, не відчуваючи ні докорів сумління, ні туги за нею. Для мене вона головна помилка молодості. Мої батьки тепер – основні її опікуни, що лише посилює критику з боку моїх родичів.

Я знаходжусь на межі зриву… Мама постійно твердить, що все налагодиться, але я вже втратила будь-яку надію. Я навіть подумую віддати її до дитячого будинку, щоб вирватися із цієї ситуації.

Знаю, що мої почуття можуть викликати осуд, і я суворо засуджую себе за них, але це правда: я маю глибоку ненависть до своєї дитини.

КІНЕЦЬ.