Виходила я заміж з великого кохання. Пам’ятаю, ніби це було вчора, адже минуло вже більше двох років з того самого моменту і цілий місяць, як почалося моє персональне пекло.

Я сама міська. Народилася і виросла у місті, де все життя (до заміжжя) і прожила. Ні в чому собі ніколи не відмовляла, жила на власне задоволення, заробляючи і витрачаючи стільки грошей, скільки вважала за потрібне. Так мене виростили та виховали батьки, такою я й була.

Але все змінилося тоді, коли я зустріла звичайного сільського хлопця, який підкорив мене, на мій подив, з першого погляду. Спокійний, тихий і дуже серйозний юнак – у ньому явно було все, що я коли-небудь шукала в інших чоловіках, але не знаходила. Або знаходила, але окремо. А тут усе разом в одному флаконі.

Діма, незважаючи на те, що все життя прожив у селі, був дуже діловим чоловіком із залізною хваткою і з самого початку чудово знав, що саме він хоче у цьому житті. Саме тому, не послухавши свою матір – Ірину Львівну, вирішив вступати до міста на будівельника. Вступив, вивчився відмінно і влаштувався на перспективну роботу, де мене й зустрів.

З хорошою теорією і практикою він швидко пішов у гору кар’єрними сходами, паралельно вибудовуючи ці самі сходи, але вже у відносинах зі мною.

І з кожним новим днем ​​я розуміла, що Діма – це та сама людина, на яку я весь цей час чекала. Тому, коли мова пішла про одруження, жодних сумнівів не було. Чоловік одразу з самого початку наших стосунків казав, що жити ми будемо тільки в місті, і ні про яке село й мови не може бути.

Говорив, що втомився від цього всього і хоче забезпеченого життя для себе і що найважливіше – для своїх дітей, щоб вони нічого не потребували. А не як він та його родина за часів його дитинства – від зарплати до зарплати.

Ірину Львівну я бачила лише один раз – у день нашого весілля. Вже тоді я почала розуміти, що з цією жінкою стосунки у мене не залагодяться, аж надто дивною вона була. Адже хто приходить на чуже весілля у білій сукні? А вона прийшла, ще й із квітами в руках, які так нікому й не подарувала, а весь день і вечір протримала в себе, тим самим привертаючи до себе надто багато уваги.

Вже пізніше, майже через рік після цього, я дізналася, що свекруха тоді спеціально прийшла в такому вигляді, зі словами: «У мене нормального весілля свого часу не було, то нехай хоч на весіллі Дімочки відчую себе нареченою».

Чи варто говорити, що після почутого моя думка про неї дуже змінилася? Хоча вона і без цього моменту була вже не такою дружньою, як, наприклад, до нашого офіційного знайомства – у день весілля.

Діма кілька разів намагався ближче познайомити нас, навіть кілька разів запрошував її до нас на квартиру, ще кілька разів замовляв столик у ресторані, бажаючи вразити своїми можливостями, які у нього з’явилися тільки в місті.

Але Ірина Львівна так ніколи й не з’явилася, посилаючись то на мігрень, то на втому, то на погоду. Чоловік, до речі, не дуже дивувався цьому, на відміну від мене. Адже мої батьки захотіли познайомитися з ним одразу ж після того, як я вперше вимовила його ім’я, а якщо бути точніше – проговорилася.

Мама того ж дня запросила його додому, накрила стіл, а тато дістав свій фірмовий напій, який був лише у свята. Так, знайомство з моїм майбутнім чоловіком було для них справжнім святом.

Так ми й жили, бачилися зі свекрухою тільки по відеодзвінку і то раз на місяць, не частіше. Дзвонив їй тільки Діма, адже на мої дзвінки Ірина Львівна вперто не відповідала, а потім вигадувала всякі байки.

Наступного разу я зустрілася зі своєю свекрухою тоді, коли вона, несподівано зателефонувала синові, впросила, а за фактом буквально змусила приїхати до них у село. Крім Ірини Львівни, там ще жили старша сестра та молодший брат мого чоловіка – Тетяна та Микола.

Прибувши на місце, ми довго нічого не могли зрозуміти, адже під час дзвінка свекруха говорила, що практично вмиpає, а за фактом виглядала – хоч в космос летіти.

Діма, який був здивований не менше за мого, довго розпитував матір про самопочуття, намагаючись зрозуміти причину її недавньої паніки.

– Залишайтесь у нас, поживете, відпочиньте від міста свого, – несподівано почала Ірина Львівна, що виглядало ще дивніше, враховуючи те, що до цього вона ніколи не запрошувала нас у гості, так, мало того, ще й не пускала, коли ми приїжджали.

Чоловік, піддавшись на вмовляння матері, погодився, а заразом умовив і мене. Тільки от я зовсім забула про те, що в мене була відпустка, а він продовжував працювати. Саме тому велику частину дня я проводила з сім’єю чоловіка сама, а він повертався лише ввечері.

Перші кілька днів пройшли добре. Ірина Львівна поводилася, не скажу, що дружелюбно, але відносно спокійно. У мене весь цей час складалося відчуття, що вона ніби придивляється до мене, і я простою своєю наївно вважала, що свекруха нарешті хоче зблизитися і налагодити контакт.

Але вже до кінця першого тижня нашого перебування на селі я зрозуміла, що все це було неспроста. У відсутності чоловіка Ірина Львівна всіляко завантажувала мене роботою вдома, при цьому паралельно обурюючись, що я все роблю не так, як треба.

Коли ж роботу було виконано, вона, перевіривши, все одно залишалася незадоволена і змушувала переробляти. Я це списувала на вік, який був уже пристойний, тож мовчки все виконувала.

Але хто ж знав, що найцікавіше починалося тоді, коли свекруха залишалася наодинці із сином? Я й не знала, що вона, ось уже який вечір, починала з ним «свою розмову», варто було мені вийти в іншу кімнату.

Однак одного разу я таки почула те, що говорила свекруха про мене за моєю спиною.

– Вона нічого не вміє по хаті, – пошепки казала Ірина Львівна, проте навіть у цьому шепоті було чути її невдоволення та злість. – Все робить неправильно, перечить мені, намагається бути господаркою в будинку в мою присутність!

– Мам, припини, – майже закінчивши вечеряти, відповів Діма.

– Навіщо тобі така дружина? Невміха і нечупара. З такою навіть соромно в гості когось покликати, зганьбить на все село, не така тобі потрібна дружина…

– Тобі здається, – наполягав на своєму чоловік.

– Ось, Машенька, красуня та розумниця. Все вміє, все знає, вітається завжди. Така приємна дівчина і любить тебе не менше, ніж твоя. Всю молодість бігала за тобою, а ти тільки торочив зі своїм містом.

Як виявилося, такі розмови проводилися практично щодня в різні часи, коли Ірині Львівні було зручно, а заразом і мене не було поблизу.

Вже пізніше я дізналася, що та сама Машенька – їхня сусідка навпроти, до якої, як до себе додому, ходили пів села, але свекруха, не помічаючи цього, наполегливо продовжувала гнути своє.

– Нічого ти не вмієш, – раптом з’явившись ззаду, сказала вона одного вечора, поки я вкладала речі в шафу. – Все в тебе криво, неохайно. І що в тобі мій Дімочка знайшов?

– Мабуть, таки щось знайшов, – беземоційно відповіла я, хоча всередині вирував цілий ураган. Але сваритись з нею не хотілося.

– Ну ось подивися, хіба так роблять? Треба так! – свекруха, взявши кілька речей, що вже лежали на полиці, почала їх складати на свій лад. А за підсумком – так само. – Отак треба, переробляй!

– Я так і склала.

– Не так, – невдоволено прикрикнула Ірина Львівна, а потім почала витягувати всі речі назад, кидаючи їх просто на підлогу. – Ти мені відразу не сподобалася – нахабна, самовпевнена міська. Як така, як ти, взагалі може комусь сподобатися? Повір мені, я зроблю все, щоб він тебе покинув. Хоча, гадаю, що Діма і сам без мене зрозуміє і в результаті все одно піде до іншої. Ти йому не рівня.

Від цих слів свекрухи мені стало так прикро, що на очах мимоволі почали збиратися сльози, адже подібні розмови були не рідкістю і виникали практично щодня. А вона, судячи з її виразу обличчя, тільки на це чекала і домагалася. Свекруха переможно посміхалася, як раптом ззаду почулося:

– В якому сенсі вона нічого не вміє?!

У дверях стояв розлючений Діма, який всю цю розмову, виявляється, чудово чув.

– Синку, ти не так усе зрозумів… – почала Ірина Львівна, кидаючись на сина шию.

Наступні півгодини я не виходила з нашої спальні, збираючи речі і прислухаючись до сварки чоловіка та свекрухи, яка всіляко відпиралася, знову вигадуючи різні небилиці.

Діма добре знав характер своєї матері, тож розумів, що все сказане раніше – не правда. Однак сердився він не тільки на матір, а й на себе – адже з його вини я весь цей час перебувала в будинку, де було таке ставлення.

Виїжджали ми у повній тиші. Провели нас брат і сестра, а свекруха так і не вийшла зі своєї кімнати. Ну а я чудово розуміла, що після цього Ірина Львівна ще більше зненавидить мене, адже тепер, на її думку, саме я була причиною її сварки зі старшим сином.

Однак, так чи інакше, вже через півтори години ми були у себе на квартирі, де я нарешті змогла полегшено видихнути і розслабитися, вперше за останній місяць. Діма всіляко обіцяв, що більше не повезе мене туди і не дозволить повторитися такому відношенню. І я йому повірила.

КІНЕЦЬ.