Олена вкотре перечитала знайоме повідомлення від Галини Миколаївни. Вже хотіла відкласти телефон, як він знову пискнув — нове повідомлення.

«У мене ще й кран на кухні капає. Може, ви з Льошею приїдете подивитися? Заодно й гроші на комуналку привезете».

Олена важко зітхнула, втупившись в екран. Прохання, як завжди, подавались тоном «ну ти ж розумієш», і, як завжди, без жодного натяку на участь самої Галини Миколаївни. Вона глянула на стос неоплачених рахунків, що лежали на краю столу, й відкрила банківський застосунок. Залишок на рахунку викликав тривогу — до зарплати ще тиждень.

У дверному отворі кухні з’явився Олексій — пом’ятий, у розтягнутих спортивках. Він широко позіхнув, почухуючи щоку з щетиною.

— А сніданок? — спитав він, заглядаючи в порожню сковорідку.

— Не встигаю, — Олена навіть не підвела погляду. — У мене сьогодні презентація, я ж тобі вчора казала.

Олексій знизав плечима з виглядом ображеної дитини.

— Ну гаразд, я тоді посплю, — пробурмотів він, розвертаючись до спальні.

Його кроки затихли в глибині квартири. Олена зробила ковток холодного чаю й зморщилась — гіркий, як і все її теперішнє життя.

Втрачені мрії

Дорога на роботу перетворилася для Олени на єдиний час, коли вона могла подумати. Переповнений автобус, запах чужих парфумів і мокрих плащів — усе це дивним чином заспокоювало. Тут ніхто нічого від неї не вимагав.

Дивлячись у вікно на дощове місто, вона згадувала їхню першу зустріч з Олексієм. Технологічна виставка, його впевнений голос, що пояснював переваги якоїсь нової програми. Молодий перспективний IT-спеціаліст, який мріяв про власний стартап. Вона — маркетолог-початківець з блиском в очах. Якими ж наївними вони були.

— Уявляєш, за п’ять років назбираємо на будиночок за містом, — казав тоді Олексій, наливаючи червоне в їхній першій орендованій квартирі.

— А потім дитина, — підхоплювала вона.

— Хлопчик. Або дівчинка. А може, близнюки?

Вони сміялись, будували плани, чіпляли на холодильник магніти з різних країн — свідчення їхніх коротких, але щасливих подорожей.

Телефон у сумці завібрував. Галина Миколаївна.

«Оленочко, привіт! Ти мені вчора не передзвонила. Мені тут ліки виписали, список надішлю. І ще кран у ванній капає, не забудьте з Льошею заїхати».

Олена прибрала телефон, не відповівши. Перед очима знову спливла їхня остання велика сварка з чоловіком.

— Ти не можеш вічно перебирати вакансії! — кричала вона, розмахуючи роздруківками рахунків.

— Шість місяців, Льоша! Шість!

— Я не буду працювати менеджером у кол-центрі, — відрізав він.

— Я програміст із десятирічним стажем.

— Колишній програміст із нульовим доходом, — вирвалося в неї.

Бізнес-центр, де працювала Олена, з’явився попереду — скляна вежа, що відбивала сірі хмари. Тут вона почувалась на своєму місці. Упевнені кроки по мармуровій підлозі, привітні кивки колег, запах дорогої кави. Тільки тут Олена відчувала, що контролює своє життя.

— Презентація вчора була чудова, — зауважила Марина з сусіднього відділу. — Кажуть, Семенюк був вражений.

Олена усміхнулась. У кишені знову завібрував телефон — напевно, свекруха з новим списком прохань — але зараз це було неважливо. Тут, в офісі, її цінували. Тут вона була кимось, а не просто банкоматом для чоловіка і його матері.

Точка кипіння

Увечері Олена забігла в магазин і аптеку. Повернувшись додому, вона поставила сумки з продуктами на кухонний стіл, відчуваючи, як німіють пальці — не від холоду, від утоми. Тьмяне світло робило маленьку кухню ще більш млявою.

З кімнати долинали звуки стрілялки — Олексій проводив черговий вечір за комп’ютером. Колись його захоплення технологіями здавалося їй таким привабливим. Тепер — лише формою втечі від реальності.

— Я вдома, — сказала вона в порожнечу.

Жодної відповіді. Лише приглушені постріли й збуджений голос, що кидав команди комусь у навушниках.

Розбираючи сумки, Олена помітила чеки. Олія, хліб, сир, ліки для свекрухи. Половина її зарплати йшла на речі, якими вона майже не користувалася.

Телефон дзенькнув повідомленням: «Оленочко, ти купила мені Корвалол? І не забудь, завтра мені до лікаря, таксі дороге — може, заїдете за мною?»

Олена прикрила очі, рахуючи до десяти.

— Купила щось поїсти? — Олексій з’явився на кухні, потягуючись.

— Помираю з голоду.

— Так, — вона почала розкладати продукти.

— Але мені ще треба доробити презентацію.

— Знову робота, — закотив він очі.

— Коли ти вже вдома нормально бувати будеш?

Щось усередині Олени надломилось. Вона застигла з пачкою макаронів у руках.

— А коли ти почнеш працювати?

— голос звучав тихо, але з незвичною твердістю.

— Почнеш, почнеш, — передражнив він.

— Знаєш же, що зараз не сезон. Після Нового року активність на ринку піде.

— Як і після минулого Нового року? І позаминулого?

Він розвернувся, кинувши наостанок:

— Ну пробач, що не виправдовую твоїх очікувань, пані кар’єристко.

Тиша оглушала. Олена дивилася на своє відображення у віконному склі: втомлені очі незнайомої жінки дивилися на неї з німим запитанням.

Пропозиція

Конференц-зал повільно порожнів. Олена збирала папери, відчуваючи приємне спустошення після успішного виступу. Кондиціонер тихо гудів, змиваючи останні відлуння оплесків.

— Олено Андріївно, затримайтеся на хвилину, — голос Семенюка, директора з розвитку, пролунав несподівано близько.

Вони залишилися вдвох серед порожніх стільців.

— Ваша робота над проєктом — саме те, що потрібно у львівському філіалі, — він постукував дорогою ручкою по столу. — Відкриваємо новий напрям, потрібен керівник відділу маркетингу. Ви перша в списку кандидатів.

Серце Олени здригнулося.

— Львів? — перепитала вона.

— Це ж…

— Переїзд, так, — кивнув Семенюк.

— Але посада вища, зарплата в півтора раза більша, квартиру компанія оплачує перші пів року. І гори, до речі, — усміхнувся він. — Подумайте до понеділка.

У метро Олена не помічала ні тисняви, ні задухи. Перед очима стояла карта з миготливою точкою на заході країни. Львів. Нове місто. Нове життя. Без…

Телефон у сумці ожив сердитою вібрацією. Повідомлення від свекрухи: «Ти знову забула про комуналку. Жодної поваги до старших. Про що ти взагалі думаєш?!»

Олена вийшла на своїй станції. Сірий двір. Облуплений під’їзд. У квартирі, напевно, немитий посуд і Олексій з вічними претензіями.

Раптова думка обпекла свідомість. А що, якщо сказати, що її звільнили? Скоротили. Криза в компанії. Скорочення штату. Звичне діло.

Вони запанікують. Почнуть шукати вихід. А вона отримає паузу. Час подумати. Можливо, зникнути.

Піднімаючись у ліфті, Олена відчула дивне заспокоєння. Вперше за довгі місяці вона почувалася не загнаною в кут, а такою, що стоїть перед відчиненими дверима.

Ключі у замку провернулись із тихим клацанням. Ніби щось усередині неї теж стало на місце.

Остання чашка чаю

Гроза, що накрила місто після обіду, здавалася Олені символічною. За вікном гриміло й блискало, наче природа вирішила підіграти драмі, що розгорталася в тісній двокімнатній квартирі.

— Як це — скоротили? — Олексій метався по кімнаті, скуйовджений і розгублений.

— Тебе ж хвалили! У тебе ж цей проєкт… як його… презентація!

Олена розмішувала чай, спостерігаючи за танцем чаїнок у кухлі. Вода закручувалась, утворюючи маленький вир — точнісінько як її життя останні роки.

— Скорочення бюджету, — знизала плечима вона.

— Нічого особистого. Просто бізнес.

Дверний дзвінок розірвав напружену тишу. Галина Миколаївна влетіла до квартири разом із запахом дощу та старих парфумів, скидаючи мокрий плащ просто на підлогу в коридорі.

— Оленка! — її голос заповнив простір до самих кутів.

— Що ти наробила? Як можна бути такою безвідповідальною?

Краплі дощу стікали по сивому волоссі свекрухи, але вона навіть не зважала на них, наступаючи на Олену, як генерал на недбайливого новобранця.

— Ви з Льошею кредит не виплатили, мені ліки не купили, а тепер ще й роботу втратила? Де твоя голова була?

Олена відпила чаю. Дивний спокій розливався всередині — теплий, як напій у кухлі.

— Може, щось скажеш?

— Олексій плюхнувся на диван.

— Чи так і сидітимеш?

Галина Миколаївна відчинила холодильник, наче перевіряючи, наскільки все погано.

— І що тепер? На мою пенсію житимемо? — вона грюкнула дверцятами так, що банки з консервацією дзенькнули. — А цей, — кивок у бік сина, — коли знайде роботу, одному Богу відомо!

Вечір розчинився в нескінченних докорах і плануванні майбутнього без її участі. Олена чула, як вони обговорювали варіанти: продати машину (її машину), позичити у сусідів, відкласти платежі.

Ніхто не помітив, як Олена тихо підвелася й пішла до спальні. Валіза припадала пилом на антресолях — стара, ще від весільної подорожі. Вона акуратно складала речі, ніби виконувала ритуал.

Ноутбук м’яко світився у темряві. Лист вийшов коротким: «Добрий вечір. Щодо пропозиції посади у Львові — я згодна. Коли мені потрібно вийти на роботу?»

Натиснувши «надіслати», Олена відчула, як невидимий ланцюг зісковзнув з її плечей. За стіною Галина Миколаївна сварила сина, але вперше за довгий час ці голоси звучали десь далеко-далеко, ніби з іншого життя.

Олена купила квиток на ранковий рейс і лягла спати, не чекаючи, поки чоловік з матір’ю закінчать планувати її майбутнє без неї самої.

Зникнення

Передсвітанкові години пофарбували квартиру в сині відтінки. Олена рухалася беззвучно, як тінь. Олексій спав на дивані, впустивши пульт від телевізора. На підлозі — порожні банки з-під пива.

Вона залишила записку на кухонному столі. Лише кілька слів: «Я йду. Бажаю вам удачі». Дивно, але вона не відчувала ні жалю, ні провини — тільки легкість, ніби скинула важкий рюкзак після довгого підйому в гори.

Таксі приїхало точно вчасно. Водій мовчки завантажив її валізу, не ставлячи запитань — за це Олена була йому особливо вдячна.

До полудня її телефон почав розриватися від дзвінків. Олексій, свекруха, навіть кілька колег, яким, мабуть, ті зателефонували в пошуках інформації. Вона переглядала повідомлення з холодною цікавістю: від паніки до погроз, від благань до звинувачень.

«Як ти могла так вчинити?»

«Ми ж сім’я!»

«Негайно візьми слухавку!»

«Я телефонував у твою компанію. Вони сказали, що не було ніякого скорочення!»

Літак набирав висоту, залишаючи позаду сіре місто з його дощами та нездійсненними мріями. Олена вимкнула телефон і поклала його в сумку. Можливо, колись вона його знову увімкне. Але не сьогодні.

Львів зустрів її ясним небом і свіжим осіннім вітром.

Дихати насправді

Карпатське повітря — в кінці вересня мало особливу свіжість. Олена йшла вузькою стежкою серед дерев, дозволяючи холодному вітру гратися з її волоссям. Він зносив думки про минуле.

Місяць у Львові змінив її. Якось Марина, керівниця сусіднього відділу, навіть запитала:

— Ти завжди так усміхаєшся?

— Тільки останні тридцять днів, — відповіла Олена, сама дивуючись власній легкості.

Квартира, яку вона орендувала недалеко від роботи, потроху ставала домом. Маленька, але затишна, з вікнами на тихий дворик, де вранці співали птахи, а не гуркотіли сміттєвози.

— Я спекла журавлиновий пиріг, — одного дня постукала сусідка, жінка років шістдесяти з добрими очима.

— Ви так багато працюєте, хотіла трохи порадувати.

Такі моменти дивним чином нагадували Олені дитинство — коли світ здавався простим і добрим.

Телефон дзенькнув вхідним викликом. Мама.

— Як ти, сонечко? — рідний голос, з хрипотою.

— Добре, мам. Справді добре.

— Я пишаюсь тобою, — прості слова, від яких з’явився клубок у горлі.

— Ти завжди була сміливіша за мене.

Після розмови Олена відкрила галерею в телефоні. Кілька секунд дивилася на фотографії з Олексієм, потім натиснула «видалити все». Нове повідомлення — з незнайомого номера: «Олена, це Галина Миколаївна. Ти не маєш права так чинити. Ми ж сім’я!»

Палець завис над екраном, потім рішуче натиснув «заблокувати»

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!