Петро з Ларисою були разом ще зі школи. Він – простий хлопець із звичайної родини, вона – гарна, з виразними очима і знала собі ціну. Коли одружилися, всі в селі казали: “Пощастило Петрові”. І він так думав. Любив її щиро, тішився кожному її усміху, працював без втоми, бо хотів дати їй усе найкраще.

Та Лариса з роками змінювалася. Що більше Петро намагався для неї, то більше вона звикала до того, що все «має бути». Їй здавалося, що її краса – це вже її внесок у родину. А Петро? Ну, то просто чоловік, який мусить забезпечувати таку красуню.

– Я ж не для того виходила заміж, щоб картоплю на городі копати, – скаржилася вона сусідкам. – Петро хай крутиться, я вдома – це теж робота, і, до речі, не з легких.

І він крутився. На місцевій пилорамі – пів дня, потім – на будівництві в місті, вечорами – щось по господарству. А грошей усе не вистачало. Двоє дітей, школа, речі, харчі. А Ларису такий стан речей не задовільняв, вона все частіше казала:

– Може, поїдеш вже на заробітки? Всі їдуть. Тут все одно толку з твоєї роботи мало.

Він мовчав. Серце стискалось. Але не сперечався. Бо думав: для сім’ї. Треба.

Поїхав у Польщу. Спершу було важко – чужа мова, холодні кімнати, по 12 годин на заводі. Але Петро не жалівся. Бо щомісяця висилав гроші. А Лариса писала коротко: “Прийшло. Витратила всі гроші на дітей. Витрат багато. Пиши, коли ще вишлеш і скільки.”

Петрові було важко, він хотів бути поряд з своєю сім’єю – з дружиною і дітьми. Хотів домашнього борщу і вареників, а натомість мав на чужині роботу і самотність.

Одного вечора після роботи він зайшов у невеличкий бар. Хотів просто випити кави. Там працювала Олена – жінка з особливим поглядом і спокійною усмішкою. Вона подивилась на нього не так, як звик Петро – не крізь нього, не як на того, хто «мусить». А просто – як на людину.

– Ви сьогодні дуже втомлений, – сказала вона.

– Я вам покладу шмат пирога. За мій рахунок.

– Дякую, не варто.

– Варто. Ви – як мій тато. Він теж усе життя працював для когось і рідко чув “дякую”.

Він прийшов ще раз. І ще. Зустрічі з Оленою стали його тишею посеред шуму. Вона не питала про зарплату, не казала “ти винен”. Вона питала:

– Як ти? Тобі не самотньо?

І Петро раптом зрозумів: його душу вперше слухають. Не тіло, яке має приносити, а душу – яка теж хоче тепла.

Олена не квапила подій. Вона просто була поруч. І коли одного разу Петро не витримав і зізнався, що вдома його не чекають, вона мовчки обняла. Без осуду. Без вимог.

Та совість не давала спокою. Діти… Лариса… Усе життя з нею.

Повернувся на свята додому. З валізою гостинці для дітей, з надією в серці, що, може, скучили. Але Лариса зустріла холодно:

– Чого приїхав? Сиди вже там, тут лише витрати.

Він мовчки сидів за столом, дивився, як син відвертається, а донька постійно в телефоні. Як Лариса накладає борщ, навіть не дивлячись у його бік.

– Я тобі не потрібен більше, Ларисо? – спитав тихо.

– А ти що, був потрібен? Мені треба гроші, Петре. Я ще не стара, не збираюсь біля плити старіти.

Він нарешті все зрозумів. Поїхав назад. Не так до Олени, як до спокою. Але вона його чекала.

Минуло пів року. Він більше не висилав гроші. Не дзвонив. Лариса спершу злилась, потім – образилась, потім – зрозуміла. Бо грошей не вистачало, і чоботи вже старі, і пиріг ніхто не пече. І тільки тепер до неї дійшло: Петро не просто “мусив”. Він любив. Просто мовчки.

Вона зателефонувала. Голос тихий, майже несміливий:

– Петре… Ти міг би приїхати? Хоч на день?

Він мовчав.

– Я… не була справедлива. Я згадала, як ти носив мене на руках, як ночами вчився, щоб більше заробляти. Я тільки тепер зрозуміла, що не краса тримає шлюб. А серце. Твоє серце. Петро не відповів. Бо поруч сиділа Олена. І тримала його за руку.

– Хто це? – спитала Лариса.

– Та, яка мене бачить. Не лише як чоловіка з гаманцем, а як людину.

І поклав слухавку.

Коли тебе не цінують – тебе втрачають. Найдорожчі речі – не прикраси і не комфорт. А руки, які тримають не з вигоди, а з любові.

Цінуйте тих, хто поруч. Бо той, хто мовчки терпить, одного дня може піти. І більше не повернутись.

Джерело